Ласкаво прошу до Літературної вітальні!

Сьогодні до неї запрошуємо вкрай таємничого, талановитого та окремішнього Костя Москальця. Якщо ви ніколи не читали жодного його вірша, то точно чули пісню "Вона" ("Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато..."), що написана другом Костя, Тарасом Чубаєм, на його слова. Цей письменник з 1991 року до останніх часів прожив у звичайнісінькому українському селі Макіївка, рідко з нього виїжджаючи та присвячуючи весь свій час лише літературній праці. Не всі колеги та прихильники зрозуміли таке рішення усамітнитися та облишити все, крім письма, та Костю то не важить. Свій дім він називає Келія чайної троянди, на кшталт Бананової хижки Мацуо Басьо, і навіть випустив книги "Келія чайної троянди" у 2001, де було вміщено щоденники, та "Поезії Келії" у 2017. З іншого боку, він залюбки спілкується у власному блозі та час від часу приймає гостей. Москальця люблять за його освіченість без снобізму, гумор та глибочезну філософію творчості. Він зовсім не старомодний і пихатий геній, що уникає простих людей. Скоріше, він дуже добре знає ціну кожної своєї години й кожного слова. Тож хто він такий, Москалець, і чим такий особливий в сучасній українській літературі?

 

 

Почнемо з короткої біографічної довідки. Кость Вілійович Москалець, син письменника Вілія Москальця, народився на Чернігівщині, неподалік від Батурина, в 1963 році. Освіта у нього спеціалізована - заочно закінчив курс Едуарда Балашова у Літературному інституті ім. Горького у 1990-му. Член Національної спілки письменників та Асоціації українських письменників. За його авторства вийшли шість поетичних збірок та три збірки есеїстики, а також п'ять прозових книг. За збірку критики та есеїстики "Сполохи" у 2015 році Москалець був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

 

Що можна виокремити з цих рядків офіційної творчої біографії? Украй мало. А сам про себе Кость говорить зрідка й не дуже поширено. Називає себе прихильником філософії "якось-воно-буддизм", і як справжній якось-воно-буддист, не дуже переймається світовою суєтою та тримається осторонь усього, що не вважає для себе корисним. Така "річ у собі", цей Москалець... Але хоч як рідко він не дає інтерв'ю, Ірина Славінська примудрилася колись викликати його на відверту розмову. Вона була вміщена в книзі "33 герої укрліт", яку особисто я маю собі за настільну й часто гортаю, перш ніж викласти чергову сторінку Вітальні. Тож дозвольте надати слово самому майстру...

 

Про усамітнення й аскезу:

... Звідки я мав поїхати жити в маленькому населеному пункті? Якраз цей пункт, властиво, Бахмач і моя рідна Матіївка за 30 км від нього, був відправним протягом усього дотеперішнього життя. Тут у мене квартира, тут - Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався. Отже, чому аскеза - і в чому вона мала би полягати? Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Ну, але, може, людям просто подобається мати міф, ніби десь на світі все ще полишалися аскети, тож я дивлюся на це крізь пальці.

 

Про есеїстику:

Почало важити, що ти читаєш - маячню якої-небудь Марініної - чи розумну есеїстику Грицака і Рябчука. Есеїстика приваблює (принаймні, мене як читача) тим, що вона спонтанніша за вузько спеціалізовану лектуру - і, водночас, на кілька голів вища за белетристику. Саме тоді, коли вона починає скидатися на белетристику, есеїстика і викликає опір та відторгнення.

Про відданість письму:

Коли я починав писати, не було жодної надії видати це. Адже я від початку був модерністом і дисидентом, свідомим аутсайдером з "покоління двірників і сторожів", кажучи словами Гребенщикова. На сьогодні я видав усе, що написав, включно з піснями у виконанні Віктора Морозова, знайшов своїх читачів, причому їх виявилося набагато більше, ніж можна було уявити на початку. Отже, я працював і продовжую працювати недаремно, мабуть, це можна застосувати як мірило. Якщо не рахувати ще одного чинника, найголовнішого: тієї втіхи, яку приносить з собою письмо і музика, і якої не можна, принаймні для мене, здобути жодним іншим чином. Ну, хіба що ще за посередництвом більшої, ніж у Чубая, спійманої щуки.

Про сенс буття:

Ціль полягає в тому, щоби стати людиною ще в цьому житті. Це звучить трохи дивно, але це справді так. Нас уже не вабить ні привид надлюдини, ні обоження, ані досконалий тоталітарний колектив, збудований хоч лівою, хоч правою рукою. Просто людина, цього більш ніж достатньо. Кожен з нас - сприятливе середовище для її народження. Не більше, але й не менше. Тільки від нас залежить, чи станемо ми людьми, чи так і залишимося сировиною і нереалізованою можливістю.

Про відчуття щастя:

Бачите, вираз "щаслива людина "передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот. А ми не ідіоти, ми - істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті - нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

 

ВАЛЬС
Мої надії стали прахом,

тривоги Ваші стали сном.

А стиглі яблука над дахом

перемінилися вином.

 

А білі клавіші в розлуку

пішли — я зовсім не тримав,

бо їх торкались Ваші руки,

а я ті руки цілував.

 

Усі тривоги стали прахом,

усі надії стали сном.

На брудершафт жоржини пахнуть

із вечором. Перед вікном.

 

МЕДИТАЦІЯ

Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі,

затамувавши подих, прислухаючись до вітру за вікном,

відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях,

розрізняючи пахощі цитрини і тютюну,

пестячи пухнастого кота, занурюючись

у підводні вибухи ласки, пролітаючи

над засніженими містами безлюдної Європи,

гріючись на сонці, яке праворуч,

мерзнучи від повного місяця зліва,

відпускаючи тіло своє на волю,

душу свою рятуючи похапцем,

невміло, абияк — з посмішкою зніченою

на летючих вустах, з наростаючим гулом

у блакитних тунелях пурпурової крові,

знімаючи останнє вбрання,

зрікаючись батьківської мови,

повертаючись до небесної землі,

яка весь цей час чекала

тільки на тебе.

 

***

Ти втретє цього літа зацвітеш

Такою квіткою тендітною п’янкою.

Кімната втратить риси супокою,

Бо речі увійдуть у твій кортеж.

 

Обернеш пил на срібло і кришталь,

Наділиш тіні здатністю до тліну.

Одна із пелюсток розсуне стіни.

Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

 

В людей уже нема своїх святинь –

Ти можеш стати першою, одначе

Знай, біля тебе жоден не заплаче,

І пам’ятай - два дні всього цвісти.

 

***

Минаючи мов сон або старе кіно,

ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.

Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,

і світиться у ніч одним-одне вікно.

Це шурхотіння слів і втомлених речей,

ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,

утворюють на мить дорогоцінне шкливо,

в той час, коли усе, без сумніву, тече.

І, може, саме так збувається «т е п е р», –

у снах або дощах, поезіях чи кінах,

у мандрах по чужих та рідних українах,

у всьому, що собі народжує т е б е.

 

КРОКУСИ

Мамі

Весняна мжичка. Снігу вже нема,

І я сиджу у теплому покої,

Де крокуси у чарці із водою

Біліють від темна і до темна.

 

І любо пити ритуальний чай

До крокусів, до постатей в альбомі,

Фіксуючи краплини однотонні

І поволоку ніжну на очах.

 

Моя старенька мамо, певна річ,

Старáнно ритмізована омана

І шепітлива та прозора манна

Не приведуть тебе у глупу ніч,

 

Коли не буде місця для очей,

Коли ці квіти безпорадні згаснуть,

Коли я проклену надію власну,

І віру проклену, і що там ще…

 

Але надійде на світанку сон,

Легкий, немов пилок жовтогарячий,

І я побачу: ти, далека, плачеш,

Торкаючись до ран моїх перстом.

 

***

холодний падолист вологі пасма диму

сурма над водами проклятими і міст

далеко в небі сяє аметист

розкішного утраченого риму

 

далеко рідний край стрункі його собори

і сніг далеко - чистий золотий

і триєдине втілення мети

і вічні голоси дітей знадвору

 

ти знов поквапився воскреснути - і от

заранні пошуки добірного народу

не принесли сподіваного плоду

побільшивши число земних марнот

 

що ж виплекай безсоння і святкуй

сяку-таку нікомуненалежність

і збережи невитрачену ніжність

очікуючи смерть свою гірку

 

 

Чи були ви знайомі з творчістю Костя Москальця? Як оцінюєте його постать і доробок? Долучайтеся до обговорень у коментарях.