Наталка Білоцерківець народилася 8 листопада 1954 року на Сумщині, в селі Куянівка Білопільського району. Її батьки були вчителями української мови та літератури, тобто росла Наталка в атмосфері українства, в родині сільських інтелігентів. Вони також займалися літературною працею - в шістдесятих батько видав пару збірок прози, а мати видала спогади про Голодомор і Другу світову війну.

 

Писати Наталка почала рано, цікавилася книгами, українським словом. Ще школяркою почала друкуватися в "Зірці піонерії", "Літературній Україні", "Дніпрі", численних альманахах, журналах й газетах. По закінченню школи вступила на факультет філології Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, на українське відділення, який закінчила у 1976 році.

Дебютувала вона в 70-х, видавши дві перші книги. Саме тоді формувалася її стилістика, дещо неонародницька, в дусі часу, але вкрай самобутня: Наталка стала яскравою представницею того кола поетів, що відходили від соцреалістичної манери в пошуках власної художності. Вже у 80-х у пресі почала точитися дискусія щодо того, як групувати письменників на "метафористів" та "сповідальників". Наталка тоді поставилася до дискусії вельми скептично, адже сама зростала поза такою парадигмою, трималася своєї думки, що базувалася на начитаності, ерудованості та здоровому глузді.

 

Узагалі, Білоцерківець - дещо "річ у собі", її персона й література різнопланові, інтелектуальні, але заглиблені самі у себе. Поетка завжди точно знала, чого прагне й що хоче сказати. Про це свідчить її недовгий досвід відвідування літстудії під керівництвом В. Забаштанського: студенткою-першокурсницею вона кілька разів навідувалася до нього на заняття, але швидко припинила, не в змозі погодитися з настановами писати просто, зрозуміло, народно, в неоромантичній манері ідеалізуючи селянство як базових носіїв культури. До речі, на таких засадах стояла і мати Наталки, дорікаючи їй, що доньці слід було б писати такі вірші, що "зрозумів би й директор цукрового заводу"!

 

А от батько поетки схилявся до модернізму 20-х років, завдяки чому Наталка була обізнана у творчості Хвильового, Рильського, раннього Тичини, Костенко, що була заборонена до друку, поетів Розстріляного Відродження. На той час творчість Підмогильного, Винниченка, Яновського була невідома середньому студентові філфаку, а дізнатися про модерні течії літератури можна було хіба зі статей, що засуджували їхні прояви закордоном.

 

Зібрка "Підземний вогонь" 1984 року ствердила Наталку Білоцерківець як осмислену, достойну письменницю, закріпило її стилістичні засади. Зокрема, до основних ознак її творчості відносять велику роль тілесності, осмисленості, також єдність образної картини від початку до кінця твору - твір не розпадається, не кришиться. він цілісний та продуманий. Окремо виділяють сугестію як важливий засіб єднання з читачем, засіб донести ідею на чуттєвому рівні: відбувається миттєвий контакт, поток асоціацій захоплює читача, він стає ніби співтворцем Білоцерківець. Неможливо змовчати про неймовірну гру зі словом і звуком - звукопис у Білоцерківець неймовірний; там, де потрібно, вона майстерно послуговується мовою, цим інструментом вона володіє як ніхто.

 

 

 

Можна окремо зазначити, що Наталка Білоцерківець є членкинею Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників та ПЕН-клубу, володаркою Міжнародного поетичного фестивалю в Словенії "Кристал Віленіци", лауреаткою міжнародних премій та численних конкурсів. Але це все не скаже про неї й частини того, що можуть сказати її вірші...

 

***

Пам’яті Ернста Юнґера

Це хлопчики, що приручають змій. 
Вони безстрашні, і вони співають. 
Їх білі сорочки, неначе сніг 
над свіжою могилою, літають.

Під чорним оксамитом їх штанців 
горять коліна, зідрані в походах 
на мармурових скелях. Голоси  
тонкі, але ще тонший чистий подих.

Їх абсолютний слух гримить, як грім, 
від капловухих вух до ніжних ребер. 
…Немає фальші в почутті моїм 
до Тебе, мій Володарю, до Тебе.

О ця любов, холодна і ясна, 
ця честь сталева; 
немов кристал, солева й крижана 
і кришталева!

Це ті уста, що закривають шов 
на рані сонній; 
неначе кров, що крапле з підошов, 
стає росою.

Це та любов, що приручає змій 
і б’є без жалю; 
і вбити може, якщо образ Твій 
змигне з кришталю

і вкаже пальцем на кривавий шлях 
поміж покоси, 
де сніг лежить на мертвих кораблях 
і сплять матроси.

ПОРА РЕПЕТИЦІЙ
наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча 
смертоносною голкою вишито флер цей і дим 
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя 
і тремти як художник і плач як убивця над ним

це пора репетицій дерева виходять на сцену 
кров старого актора стіка листопад листопад 
о наївний глядачу ти віриш ця смерть достеменна 
смерть завжди достеменна тебе научає театр

і на сад що тепер помира і воскресне весною 
на зів'ялі оголені плечі старої гори 
і на рідне обличчя що збліднуло перед тобою 
накладає мистецтво широкий підкреслений грим

це пора репетицій вже текстом великої драми 
перетруджено губи ремарки горять із пітьми 
хай не будуть проклятими ролі що обрано нами 
ми як пізні дерева готові уже до зими

РУСАЛОЧКА
Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра –
вже й літо минає.
Минула любов, сигарета в руці догора –
і не догорає.

Три літа, чотири – відкрию вікно на Дніпро,
опівночі встану:
горить сигарета, горить, мов підпалена кров,
вгорі над мостами.
Сто літ пролетіло, здригнулися очі мої

в підземному смерчі,
як пальці твої, що тримали мене і її,
згоріли по плечі.

За вічністю вічність пала сигарета стара,
і тоскно, неначе
вже під немостами уже не-Дніпра
русалочка плаче.

 

* * *
Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо 

забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна 

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

 

Запрошую і вас, любі друзі, поділитися улюбленими текстами Наталки Білоцерківець! Дописуйте в коментарі, як відкрили для себе цю поетку, що вражає в її творчості.