Написалася ось така історія.
«Шукаємо щастя по сторонах, по віках, по станах. А воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому. Не шукай його ніде, коли не знайдеш скрізь. Воно преподібне до сонячного сіяння: відкрий тільки вхід йому в душу свою».
Г. Сковорода* * *
Одного травневого дня, коли над лісом прокотилася весняна гроза, у затишній нірці, що заховалася в темній лісовій гущавині, народилося лисеня. Небом неслися темні сердиті хмари. Небесну отару підганяла сувора громовиця. Дерева тремтіли та тривожно перешіптувалися. А в лисячій нірці у ніжніх матусиних обіймах спало дитинча.
У цій поважній лисячій родині було прийнято давати дітям імена шанованих предків. Лисеняті дісталося ім'я прославленого дідуся Любомира. Але Любомир - занадто урочисте ім'я для малюка, тому мама стала називати його Любчиком.
Минуло довгих чотири тижні, перш ніж матуся дозволила Любчику вийти з нори. Після затишної напівтемряви домівки світ довкола приголомшив. Він був по вінця сповнений запахами, рухами, кольорами, звуками.
Любчик довго сидів біля нірки, боячись поворушитися. Аж раптом хтось легесенько торкнувся його вух, ковзнув по спинці і розпушив хвоста. Лисеня здивовано озирнулося, але нікого поруч не побачило, проте відчуло: "Тут хтось є!"
I цей хтось явно його дражнив: то колихав гілки шипшини, що рясно розрослася біля входу до нори, то шарудів у траві. Любчик пригадав матусині слова: "Якщо бажаєш потоваришувати з кимось, посміхнись першим". Тож малюк щиро посміхнувся: "Привіт! Як тебе звати?" У відповідь квіти закивали голівками, а десь на верхівці дерева зацвірінькала невидима пташка: "Пус - тун! Пус - тун!"
"Приємно познайомитися, Пустуне", - чемно сказав Любчик. "Ввічливість - ознака доброго лисячого виховання", - завжди повторював тато.
У відповідь Пустун збурнув цілу жменю пелюсток дикої яблуні, і одна пелюстка зачепилася за ніс лисеняти. "Ах так! Ну стривай, зараз я тебе наздожену!" І забувши усі матусині настанови - не відходити далеко від домівки, Любчик кинувся за своїм новим приятелем.
Початок літа - найкраща пора у лісі. Усе зеленіє і квітне, а в гніздечках і нірках народжуються малюки. Любчик радісно мчав лісовими стежками. Але інколи раптово він зупинявся, щоб послухати як шумлять дерева десь там у вишині, як тьохкає соловейко, і ніжно дзеленчать блакитні дзвоники. І десь у глибині його маленького серденька народилося почуття, назви якого Любчик ще не знав.
Стежка звивалася і петляла і зрештою вивела друзів на узлісся. Очам відкрилася неймовірна картина. Зверху - небесна блакить, на яку неможливо довго дивитись, очі засліплює сонце. Знизу - море маленьких жовтих сонечок - кульбабок.
Пустун відразу шубовснув у це море і здійняв жовті пухнасті хвилі, а Любчик обережно, прагнучи не зім'яти ні одну кульбабку, зайшов у самий центр великого лугу і завмер, переповнений новими для нього відчуттями. Світ зачарував його.
Жовтий - колір свободи і радості. Хутро Любчика ще не набуло того насиченого відтінку вогню, яким так пишалися старші члени його родини. Але пилок кульбабок зробив лисеня схожим на велику пухнасту квітку. Навіть ніс із чорного перетворився на яскраво жовтий.
Раптом Любчик згадав, що досить далеко відійшов від домівки, і мама, напевно, вже зачекалася. "Агов, Пустуне, нам час повертатися!" Пустун у відповідь здійняв у повітря сонячну хмарку пилку.
Біля нори друзі попрощалися. "Зустрінемося завтра?",- запитав Любчик. Пустун ніжно обвіяв його на знак згоди.
Цього вечора, засинаючи у своєму ліжечку, Любчик думав про світ, великий, незвiданий і прекрасний, і про нового друга, з яким так добре, хоча вони зовсім різні. У кімнаті було тихо і затишно, а нічну темряву освітлював букетик кульбабок, сонячних квіток, які Любчик зірвав для своєї матусі.
Бажаю удачі! 
