Добрий вечір.
Не думала, що буду приймати участь в конкурсі. Надто сплутані думки, надто болісно, повне нерозуміння і неприйняття дійсності супроводжувало мене з 24.02.2022.
В 2014 я назавжди покинула домівку в м. Луганськ і оселилася в м. Сєвєродонецьк. Весь час мріяла, що колись в мене знову буде власний дім. Бо повертатися мені вже не було куди. Восени 2021 внесли кошти за квартиру в будинку, який будувався в м. Ірпінь Київської області. Я вже, навіть, уявляла свою маленьку, але таку омріяну і жадану квартиру.
Але настав день, який змінив життя всіх українців.
25.02.2022 ми проїхали з м. Сєвєродонецьк до м. Ірпінь 800 км. В нас була єдина ціль - забрати моїх батьків. Які жили вже пів року в цьому місті. Наша автівка була єдиною, яка "летіла" в напрямку Києва, а потім і Ірпіня. Багатокілометрова колона автівок виїжджала з Києва і з'єднувалася з колоною людей, які залишали домівки в містах Київської області. Обставини склалися так, що ми не змогли виїхати з батьками того ж дня. А наступного вже було підірвано останій міст і ми залишилися. Місцевість незнайома. Інших доріг не знаємо. Виїжджати околицями було вже дуже небезпечно. Далі не хочу і не буду описувати події, які розгорталися немов наступаюча лавина. Нам вдалося вибратися пішки з захваченого міста. І зі мною сталося те, що я вже думала ніколи зі мною не станеться після 2014 року. Я ж була вже підготовлена. Я так думала. Але сталося не так, як гадалося.... Я багато чого робила, багато переїздила, була волонтеркою, але моя душа немов застигла, як крига. Було занадто боляче думати. Було легше багато працювати і допомагати іншим. Аби тільки не думати, не згадувати.
А потім я повернулася в Ірпінь, була в Бучі. Так багато болю і руйнувань. І це лише маленька частинка того жаху, який відбувається в моїй рідній країні. Це лише крихта тих страждань, які оточують всіх нас. Коли була проїздом в Хмельницькій області, зайшла в маленьку Церкву. Не було служби, людей. Була тиша.... І я змогла помолитися..... Я так давно цього не робила. Я просила в Бога єдиного - збережи людей, допоможи нашій країні. Плакала і відчувала, як мені стає легше. Як я дозволяю собі відчувати. Жодного разу не плакала до того моменту з 24.02.2022.
А сьогодні сталася інша подія, яка і привела мене до участі в конкурсі.
Я дивилася домівки людей, які ще не повернулися в місто, за їх проханням. Робила фото. Коли я йшла по дуже понівеченій вулиці, то помітила Будинок молитов. В нього не було другого поверху. Пряме влучання. На цій вулиці нема жодного вцілілого будинку. Але на першому були люди, і вони молилися. Там відбувалося зібрання і молитви. Мене наче сколихнуло. Я не знаю, чи колись збудують будинок з моєю омріяною квартирою, чи буде місто живе, як раніше. Не знаю як скоро переможе ненависну орду моя країна. Але знаю, що обов'язково переможе. Я знову побачу місто Сєвєродонецьк. Так, це не моє рідне місто, але воно прихистило мене на 8 років. І за це я йому вдячна. Ми все відбудуємо, люди повернуться до своєї країни, до своїх міст, бо в нас є головне - Віра. В нас є сила. Я тепер це відчуваю. Я знову можу відчувати.
Вибачте за дуже емоційну і непослідовну презентацію. Але мені здається, що я знову жива. Я можу не тільки робити фізично, але ще можу сміятися і плакати, радіти і співчувати. І розумію, що нарешті знову сильна.
Мій підвіс в формі домівки. А в цій домівці вже проріс паросток душі, сили і свободи. Рука тримає його міцно-міцно. І більше не відпустить.
Уявляю його плоским, приблизний розмір 5 см на 3 см.
Дякую. Мирного неба. Перемоги над чорною ордою. Спокою. Сили. Ми все подолаємо.
Підвіс "Паросток душі"