Коли прочитала тему конкурсу у голові одразу з’явилася відповідь на запитання. Добре, що формат розширили, бо мої рядки також були б  поза конкурсом. Чому не конкретна особа? Бо зараз час героїв.. їх настільки багато, що виокремлювати одного дуже складно, а також, можливо, не варто з міркувань безпеки, оскільки ангели не люблять світла софітів.

У темні часи добре видно світлих людей.. Поки не читала інші дописи у конкурсній гільці, але певна, що більшість пишуть про одних і тих же людей, людей, які попре неймовірне навантаження та ризик для життя, сумлінно виконують свою роботу, та дозволяють нам жити у більш-менш комфортних умовах протягом всього цього надскладного року.

Мої герої – це  працівники харківських комунальних служб .. Чому? Бо вони НАЙКРАЩІ в Україні))))

Вже майже рік я вимушена перебувати в одній з областей Західної України, у маленькому місті зі старовинною історією, але  не впорядкованим благоустроєм.. Навіть зараз порівнюючи відносно спокійну ситуацію у західних регіонах, з виснаженим обстрілами, але незламним та хоробрим Харковом, дивуюся красі та охайності його вулиць, швидкості з якою,  за можливості, зарубцьовуються шрами на його сонячному відкритому обличчі та знову і знову серцебиття повертається до життєспроможного ритму. І таку ситуацію спостерігають багато моїх знайомих, яких розкидало по всій країні. Рівень комфорту Харкова неймовірно високий, але скільки людської праці та натхнення стоїть за цією красою. Все це роблять люди, прості, але надзвичайно хоробрі, справжні янголи нашого міста.

Аби допис не був занадто загальним, перерахую мої особисті суб’єктивні ДЯКУЮ:

1. Дякую за те, що коли я у перші дні березня 2022 року, перебуваючи у складному емоційному стані у квартирі на Північній Салтівці та від жаху не могла себе заставити навіть ходити спокійно по квартирі в повний зріст, а пересувалася майже напівзігнутих ногах та більш-менш спокійно почувалася лише коло вхідних дверей у вітальні, зранку почула якісь до болі знайомі звуки, що здалися такими дивними, оскільки звичними вже стала надприродна тиша, яку прорізали лише гуркіт обстрілів та наважилася визирнути у вікно, я побачила сміттєвіз, який приїхав забирати сміття своїм звичним маршрутом, загрузив сміття та поїхав далі.. На мене ця картина справила неймовірне враження.. вперше за весь час я трохи прийшла до тями.. нас не кинули.. ми не відрізані від всього світу цим мороком.. ми обов’язково повернемося до свого нормального мирного життя.. все буде добре.. все буде Україна!
2. Дякую за те, що незважаючи на постійні обстріли, наскільки це було можливо, у нас було світло, тепло, вода, газ та інтернет.. Поки це було  я трималася, не хотіла покидати рідні стіни, оскільки їхати з крихітною дитиною на руках було нікуди.. Місто трималося.. Не ставало на коліна.. Воїни у камуфляжі вели бій зі зброєю в руках, а воїни у спецодязі вели бій за життєздатність міста.
3. Дякую  за те, що коли я змушена була тікати, ви лишилися.. лишилися та продовжили боронити місто.. боронити від забуття, від хаосу та розрухи. Сьогодні почула статистику, що на даний час у місті понад 1 мільйон людей і всі вони тут завдяки тому, що місто живе, незважаючи на постійні обстріли та руйнації.. працює інфраструктура, є  необхідні для життя комунальні блага, транспорт, торгівля.. все це впорядковане..
4. Дякую за віру у перемогу та надію на повернення додому.. Перші місяці не мала навіть можливості дізнатися чи цілий будинок, оскільки він знаходився у дуже небезпечній зоні, ловила випадкові фото у групах та намагалася розшифрувати адреси.. Зі сльозами помічала як знищують все, що так любила – мій зелений комфортний район перетворили на спалених привидів з чорними пустими обличчями будинків,  улюблені зелені зони, дитячі майданчики, де постійно гуляла з візочком, кафе, магазини, лікарні, все, що було так впорядковане, те що було заповнене людьми, сміхом, грою дітей.. тиша.. руїни.. Так хотілося додому, але кадри перших, хто туди повернувся жахали.. Проте саме завдяки ангелам у спецодязі поступово почали впорядковувати, відновлювати, лагодити та наповнювати життям.. Район, мов Фенікс, відроджується.. Так він не буде таким як раніше, як і все наше життя, але маю надію, що  всі ми відродимо місто і зробимо його навіть кращим, оскільки відчули яке важливе місце займає рідний дім у нашій душі.. А поки нас немає його доглядають тисячі турботливих сердець та рук, кожного дня у будь-яку пору та погоду..на межі можливостей та відваги.

Більшість цих слів вдячності стосуються не тільки працівників комунальних служб, а також майже усіх, чия праця дозволяла місту жити: співробітникам магазинів, аптек, підприємцям...А також тим, хто не порушив присягу та клятву: пожежникам, рятувальникам, лікарям, правоохоронцям.. Але саме комунальні служби, хоч і не звичні до роботи у таких небезпечних  для життя умовах, не приносили присяги про виконання своїх обов’язків, виконували її попри все, під обстрілами лагодили мережі та трубопроводи, розбирали та прибирали, запалювали світло, дарували тепло та воду...