З дитинства у мене була тяга до історії. Я дуже люблю читати, особливо про історичні відкриття, морські подорожі. Мріяла вчитися на археолога та знайти щось таке, що проллє світло на темні сторінки світової історії.
          Я народилася в 1990р в невеличкому селі на Україні в Одеській області майже біля самого кордону з Молдавією. Мої батьки працювали в колгоспі. Люди жили щасливо, мали роботу, був достаток.
         Наш край славиться широкими полями золотої пшениці, безкрайніми степами, де росте сріблястий ковиль і стелиться барвистий килим польових квітів. 

          З першим промінчиком сонця я разом з мамою йшли на степ збирати цілющі трави. Роса змочувала мої босі ніжки, а десь високо в небесній блакиті дзвінко співав жайворонок. В такі миті моя душа раділа, а мамина пісня линула над степом, немов птах сизокрилий.  Але щастя було недовгим... В 2003р наш колгосп ( як і майже всі інші в Україні) "развалила" .  Люди залишилися без роботи, без надії.  В школі залишили тільки 9 класів. Щоб закінчити навчання, потрібно було ходити в сусіднє село за 15 км. Люди почали продавати рідні хати, залишати городи і їхати на заробітки, аби хоть якось прокормити сім'ї. Зі сльозами на очах і нестерпним болем в душі продали і ми свою рідну хату майже за безцінок. Переїхали майже за 100км ближче до Одеси в село Кучурган, де була робота, велика школа. Нова хата коштувала в 5 разів дорожче, ніж ми мали. Довелося брати кредит. А тут ще й батько тяжко захворів.Все, що було цінного, ми продали, бабуся навіть свої прикраси віддала, що весь час зберігала . Мама вмовляла її, щоб залишила, але бабуся сказала, що прикраси - то діло наживне, а щастя родини ні за які гроші не купиш. Ми розуміли, що для неї ці прикраси ( сережки і каблучка з рубіном - від чоловіка, нашого покійного дідуся) - вічна пам'ять, але бабуся вирішила по-своєму. На превеликий жаль, ні одного фото у нас не збереглося.  Спочатку жили тяжко, але дружно - у нас родина велика, одне за одним горою. Невдовзі батько одужав і все налагоджувалось. Мама знову почала усміхатися і співати, а я повернулася до книжок і  почала захоплюватися історичними місцями нашого краю.                                                                                                                                        

         Вперше, коли я їхала до Одеси, то мою увагу відразу привернули руїни якогось двоповерхового маєтка в селі Василівка ( в 25 км від Одеси по Кишинівському шосе), що розташоване поблизу дороги біля озера. Тоді у мене не було можливості заїхати в село і як слід все роздивитися. Але з того часу мене тягнуло туди, немов магнітом. Я не знала ні історію цього маєтка, ні його колишнього власника ( на той час у мене не було  інтернету чи  можливостей знайти будь-яку інформацію).      
                                                                                                           
         Тільки після закінчення школи в 2007 році я змогла все ж таки поїхати у Василівку. Враження було просто неймовірним. Я стояла біля руїн, але ніби бачила те, яким був цей маєток. Це неймовірна краса і велич, словами не можу передати. Перед вступленням до вищого навчального закладу ще було ціле літо і почала збирати інформацію про цей маєток. Я була просто вражена: це виявився маєток Панкеєва Костянтина Матвійовича, чий син Сергій відомий в історії як людина - вовк. Сергій Панкеєв був пацієнтом самого Зигмунда Фрейда. ( я на жаль не можу розповісти всю історію, бо вона займе багато місця).                                                                                                    

       Після такого відкриття я приїхала до маєтка зі своїм хлопцем і під час огляду зали, де був камін мій хлопець помітив якийсь невеличкий відблиск ( сонце якраз повернулося і світило прямо в залу). Він підняв і виявилося, що це грудочка землі, а з неї виглядає камінець малинового кольору. Я відчистила землю - та це не просто камінець, а каблучка!!! На перший погляд дуже стара, засмальцьована, але камінчик як новий !!! Моєму подиву не було меж!!! Ми відвезли її до ювеліра. Вона виявилася срібною, а камінь - корунд. Скільки ій років -точно не можна сказати, особливої цінності вона не має. Та для мене  вона стала ЗНАХІДКОЮ, яку я так довно шукала!!!      

         Нині я вже працюю і вчуся на заочному відділі на історика. Моя мрія збулася!!!