Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Сергій Осока: кохання і любов

Пт, 19/11/2021 - 13:55 #1

Сергій Осока: кохання і любов

Ласкаво прошу до Літературної вітальні Орінго!

 

Знову настав час зібратися разом навколо ще одної поетичної постаті. Наприкінці осені хочеться підтримати медитативний, спокійний настрій і порадити поезію, а заодно і прозу, Сергія Осоки.

 

f50fa372a2e56bbf0400fd9268f86f66.md.jpg


Сергій Осока — наш з вами сучасник, він народився 1980 року у Великій Багачці на Полтавщині. І досі живе у Полтаві, закінчивши місцевий педагогічний університет. Він редактор та перекладач, колумніст. Член Національної спілки письменників України. Його перша збірка віршів «Сьома сніжинка січня» вийшла у 2002 році після перемоги в конкурсі «Гранослов». І лишилася для широкого читача майже непомітною. А от друк «Небесної падалиці» у 2015 від «Видавництва Старого Лева» стала неабиякою подією. На таку насичену, водночас класичну та сучасну, поезію ми чекали давно. 

 

Осока пише верлібрами й класичною формою. У «Небесній падалиці» удосталь лірики інтимної, любовної. Цей пласт зазвичай лупають жінки-поетки, а тут ми можемо побачити образи й мову, які зачіпають інший бік любові, протилежний жіночому… До речі, Сергій веде історичну рубрику на «Повазі» — про видатних жінок. 

 

5c8ea7d42e920f3c93ae6512801140cb.md.jpg

 

Сергій: Найбільше мене завжди захоплювали три жінки в українській літературі – це Олена Пчілка, Марко Вовчок і Ольга Кобилянська. Я навмисне кажу в цьому контексті «постаті», а не «письменниці», бо всі вони, хоч і дуже цікаві як авторки, але набагато цікавіші як особистості. З усіма ними – аби це було можливо – я б хотів бути особисто знайомим.

 

***
ти не бентеж мене коли засну
будь вічним сном в кожнісінькій хвилині
не бійся сну що скочив у Десну
там замість хвиль твоє волосся плине
ти не сором його як вийде він
з Десни нагий тривожистий і чистий
то сором твій його в габу сповив
а не безмовний трепет верболистя
не затуляй землі його плечей
хай тулиться хай упаде на неї
хай слухає як груди їй пече
гаряче море ніжности твоєї
його ти в суще з кручі не зови
в роки розчісуй сну мого хвилини
бо в сні своєму я настільки твій
що розбудивши втратиш половину
 

***

ти будеш між диханням і бездиханністю
я в твоїй глибині сховаюсь
твої присмаки в глек збиратиму
хай бринить над світляками і рястом
щоб по звуку я міг
перенести колихання грудей до колихання човна
замінити чорну ягницю на білу
простягти світла смужку
і лягти по обидва боки
та так щоб між нами
стояла межа
рівна неспокою трьох осикових листків
а тоді зав’язати очі початку
і збити з дороги кінець
і прикликати дванадцять горлиць
та й приказати всю ніч туркотати
перепиняти жагу голублячим шумом
голубити долонею тінь од серця
вона починається вранці
а кінчається за водою
вода сколихує кола
вони чорні як ягоди
я торкаюся твого імені
воно розкривається і всотує мої сльози
кожна сльозина має хвоста
щоб ворушити і лоскотати
лоскіт стає співанками
а з них проростають стріли вістрями вниз
такої стріли вистачить
перекинути думку
наздогнати нею місток
тоді як повітря льодом  дзвенітиме
і тебе буде видно одразу з двох вікон

(уривок з поеми «Між долонями та слідами») 

 

***
спливають відра так одне за одним
повз околіт і повз корови сонні
пливуть собі і наче церква дзвонять
і наче плачуть краплями зісподу
а дід мій стали і на хвіртку сперлись
а дідові роса покрила смушки
і тінь його дуби під вітром глушать
і тінь його вже під дубами вмерла
він ще граблями вогнище ворушить
рясніють іскри а за ними темно
дубове листя падає на землю
і шелестить і обростає душу
а він сміється з інеєм на віях
і пара з рота проганяє темінь
двори довкіл порожні і таємні
очима причілковими видніють
постоїть трохи й піде собі в хату
посуне ніч уляжеться на черінь
павук снує і миші лущать зерно
а комини вдихають чорну м’яту
а комини вдихають чорну м’яту
й віконна рама хрестиком на дверях


***
Палає ліс деревами всіма — 
лицем такий, як туга половецька.
Ще тільки мить - і сонце зашморгнеться
у золотих загарбницьких димах.
Курні обривки пір'я і пісень
птахи несуть. А з вівтарів похмурих
востаннє вечір дивиться на все
зіницями впольованого тура.


***
Пілар Тернера згадує гріхи,
Нічого не шукає і не просить,
бо день такий — відчинений, лихий — 
старі ченці стомилися від схизм,
на молодих черниць сідають оси
намолені,
блукають по волоссю...
І день шовковий,
мов єпітрахиль,
і муки ніжні, наче абрикоси,
Сідають старченята на поріг.
Такі малі, крізь промені протерті.
І все – немов побачене згори –
з пергаменту серпневої кори,
у бризках фортеп’янного концерту.
Усе таке юнацьке і уперте:
ну на! порань! роз’ятри! одбери!
Я не жило,
я не боюся смерті — 
Я вже біжу за болем навздогін.
У мене руки тягнуться крізь грати — 
бо ти мій Бог.
Не хтось, а саме він:
солодкий хміль,
смарагдовий паслін,
хурделиця розлита по кімнаті.
Пілар Тернера
тулиться до стін,
окраєць серця кришить старченятам...


Уже за рік після віршованої збірки там само, у ВСЛ вийшла перша прозова — «Нічні купання в серпні». Короткі оповідання, здебільшого від особи хлопця-підлітка, були сповнені спогадів про дитинство. Сільське й іноді хоч і міське, але все одно провінційне. От, наприклад, «Балада про квашені помідори» — спів сільскому побуту й життю. Найбільше і найближче ця проза пов’язана, певно, з шістдесятництвом. Щось у ній є таке від Тютюнника, Гуцала, Дімарова… Щось є і від раніших Вишні й Довженка. Літературна критикеса Тетяна Трофименко якось назвала Осоку «лицарем Прекрасної Баби», натякаючи, що замість дівчат той оспівує бабусь. Мені це чомусь звучить більше як комплімент, аніж критика.

 

28efbd80dd3aa84ac7107d8462b4a471.md.jpg

 

 Сергій: Я пишу прозу так само, як і вірші – сліпо йду за натхненням. Якщо немає натхнення, жодного рядка написати не зможу. Пробував себе змусити, пробував писати за планом, задумом – не виходить. Починаючи писати, я ніколи не знаю, чим усе закінчиться.


Художньо ця проза апелює до сільского духу, а не антуражу. Це не театр подій, а власне події. І лише людина, що пожила в селі, зрозуміє, у чому буде різниця між оповіданнями «Корови йдуть» і «Корови не йдуть». Це народництво Лівобережжя й Центру, і воно не противажить західняцьким полонинам, а відновлює в українській літературі її друге, колись трохи підбите, крило. Окремо зауважу і соковиту мову: мої баба й прабаба, й мати з Полтавщини, я чую в цій прозі їхні голоси і навіть вимову. Це дійсно робота людини, якій освіта й чуття дуже допомагають створити мову перонажів, а не вихолостити її «під норму».

 

***
І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці баби Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня — під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, — мені воно має світити, як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла.

 

1ac605723c419c8084c8c939a4aebfe7.md.jpg


«Три лини для Марії», випущені у 2020-му, цю традицію підтримують, але окреслюють проблематику трохи ширшу й дорослішу. Дійсно, «Є в осені світло»... Це той же світ села, та тепер і міста, і хлопчика (хлопця), що снує між ними, ледь не розриваючись. Тут знову буде й перше кохання — тепер не лише доторки й поцілунки, і смішна й віковічна баба. Можна було б сказати, що автор ніби як навздогін докидає до вдалої теми іще оповідань. Але є тут ті ж самі «Три лини для Марії», і «Шльоп-нога», які обіцяють майбутні збірки з зовсім іншим пафосом. Друга частина збірки набагато доросліша, це галерея доль і осмислень.


3f77c6cf5dcc8d2d022ff177c75fcb81.md.jpg


Сергій: Мене запитують часто, чому я не пишу про теперішнє життя, чому тільки спогади? Мабуть, тому, що я не люблю своє теперішнє так, як люблю минуле. Хтозна, мабуть у кожної людини є головні й неголовні періоди життя, є час брати й віддавати, час наповнення і спустошення. От я найбільше вражень набрав тоді, зараз уже мало що дивує, мало що захоплює. А тоді кожна мить ніби відлунювала емоцією. 

 

На жаль, тираж «Небесної падалиці» вичерпався (хоча вірші Осока часто публікує у себе на Facebook), а «Нічні купання в серпні» доступні, здається, лише в електронці. То поспішіть, певно, собі по примірничок «Трьох линів» на ці вихідні. Я дуже раджу заглибитися у поетичну і прозову радість, змішану з ностальгією, яку дарує Сергій Осока. Для мене це свого часу був автор-відкриття і автор-захват неймовірної сили. Сподіваюся, що і вам сподобається.


І до нових зустрічей у Вітальні!

Пт, 19/11/2021 - 16:43 #2

 Анастасіє. дякую! Скучила за рубрикою.
Мені ось цей вірш подобається, дуже пристрасно. Перед очима просто яскраві кадри, як кіно. Українська готика)

***
умерти під час весілля
хай гучно заб'ють музики
хай відьма укине зілля
боярину в черевика
хай довго танцюють п'яні
мов коні шалені в милі
а звінчані і кохані
на землю впадуть без сили
хай суджений наречений
цілує її під кленом
не перший
опісля мене
зігріє її студену
а я б там лежав кривавий
жаский і ще зовсім юний
а поруч тріщали б лави
й у вікна сочились луни
і щоб золоті підбори
хоч раз по мені пройшлися
горілки було щоб море
і листям летіли лиця
ще довго щаслива пара
хай б'ється в шаленім крику
не мучте його бояри
добийте його музики

Пт, 19/11/2021 - 17:56 #3

Олено Володимирівно, ви точно влучили cool Теж дуже подобається цей вірш. Коли складала добірку для статті, ще раз перечитала - він аж сирітками по шкірі йде.

Сб, 20/11/2021 - 20:03 #4

Анастасіє, дякую за чудову публікацію, прекрасного автора, прекрасні вірші!

Вс, 21/11/2021 - 18:05 #5

І Вам дякую, що не лишаєтесь осторонь і цінуєте! heart

Втр, 14/12/2021 - 20:17 #6

А сьогодні Сергію Осоці була присуджена премія міста літератури ЮНЕСКО (міста Львів) за "Три лини для Марії". Конкурентами були, наприклад, Софія Андрухович з "Амадокою" та Ірина Шувалова за "Каміньсадліс" . Щиро рада за автора - і за українську літературу.

Пнд, 31/01/2022 - 00:41 #7

Дякую, шо знайомити нас з такими талановитими авторами! heart