Ти сенс мого життя, ти мене навчив жити по-новому, повірити в щастя і радість... А розпочиналося все зовсім не так! Я так люблю кудись їхати! Ця думка нав'язливо за мною ходила роками. Але не так все в житті стається, як гадається. Всі думають, що рано заміж іти – це мед лизати, а виходить, щоголову в терен пхати! Ось така банальна балада сімейного життя і сталася в моєму подружньому житті! Поспішила заміж, як молоде пташеня, що не вбралося ще в пір'я, політати. Сімейне гніздо до пуття не звила, а вже син народився. А потім все як в ранковім тумані: недоспані ночі, зрада чоловіка, переїзд до батьків, штамп про розлучення в паспорті.

        
Але хай там що, надіялася, залишити всі свої негаразди в глибині віків історії міста Кам’янець-Подільський! В мене перехопило подих від величі Старої фортеці! Все переплелося у вінок століть, і хто тільки не залишив відбиток своєї стопина її мурах: турки, татари, австрійці… Але її міць і сила подолала все, вистоялане зігнулася перед буденними труднощами. Від краєвиду побаченого з Фортеці перехоплювало подих, кров затерпала у руках. Круті схили фортеці здавалося, що ведуть до неба, а ріка Смотрич шуміла внизу, мов колосся пшениці у літній ранок, ніби намагалася розказати про бачене.

        
На Турецькому мості хвильку перепочивши, вирушила далі насолоджуватися подорожжю. Мене вразили до глибини душі витвори мистецтва художників, архітекторів, малярів у Петропавлівському кафедральному костелі. Здавалося, що тут побував чарівник, а не людська рука це все творила! Не оминуло моє око істарої Ратуші, де за віки вона побачила багато: вирішення питань громади міста, страти і катування.. Крокуючи середньовічною бруківкою, уявляла себе на місці знатних вельмож і так хотілося туди, хоч на хвилю! Проходячи, крізь Тріумфальну арку Станіслава Августа, загадала найпотаємніше бажання – бути щасливою тазустріти найпалкіше кохання! А на вулиці так пахло ніжним присмаком весни, так хотілося радіти життю і подорожувати! Моя подорож добігала кінця і прийшов час повертатися в сувору реальність.

Поїзд мчав польовими викрутасами до Києва, за вікном майоріли ледь бубняві бруньки на деревах, чорнозем парував ледь помітним димком, трава п'ялася угору,весна цілком вступала на українську землю! Груди розпирало від побаченого, адже крім рідних мальовничих місцевостей, я так ніде і не побувала, хіба, що крім заміжжя. У вагоні люди гомоніли кожний про своє і нікому не було діла до моїх потаємних вражень і думок.

Спустивши пару, як заядлий курець, поїзд зупинився на станції Хмельницький. Бабуся, сусідка у вагоні вже бачила десятий сон і тихесенько посопувала. Моя мандрівка монотонно продовжувалася і не обіцяла мені кольорів райдуги. Я вийшла насолодитися свіжим березневим повітрям, вивчаючи узори бруківки на станції. За своїм заняттям я і не помітилаяк збіг час, а поїзд вже починав набирати ходу. Я стояла розгублена як мала дитина, в якої забрали ляльку і не знаю, що робити. І тут до моєї свідомості донеслося: "Дівчино, а ну мерщій давайте руку, а то будете голубів годувати на вокзалі.

Все було як на одному подиху, коли лунають акорди улюбленої пісні: біжу, висну на мить у повітрі, як кокон гусениці на вітрі, відчуваю міцну, сильну чоловічу руку і вже у вагоні. Я підняла очі і просто втопилася у погляді чоловіка, на мене дивилися чарівні карі очі з густими віями, як крильця метелика і щирою посмішкою. «Давайте знайомитися» - почула як звук барабану на урочистих подіях. Ми говорили з ним всю дорогу до Києва, він мені розказував свої студентські історії, а я заливалася рум'янцем. За щирими розмовами стрімко злетіла дорога, прийшов час прощатися. Стало якось сумно, хотілося плакати, але я вже не дівча, а вдома чекав на мене трирічний син. В думках, я дякувала Богу,за чудовий день і яскраве, як літнє сонечко знайомство.

На пероні ми з Ігором попрощалися, хоча він обіцяв подзвонити. Я вірила і чекала його дзвінка щомиті. Я вже точно знала, що закохалася у ті безмежні як небо, карі очі! І ось настав той день, дзвінок у недільний ранок, зустріч у парку, букет квітів, багато сміху, тепла і добра, прощання на пероні і обіцянка знову зустрітися. Ми зустрілися через тиждень, його очі були сумні та невеселі, ніби прагнули мені щось донести. Пам'ятаю лише декілька слів, які злетіли тієї миті з його уст: «Вибач, ми більше не зустрінемося, я одружуюся»!  Стріла болю принизила моє молоде серце, здавалося, що воно ось-ось вискочить з грудей, повітря не вистачало. Невже знову розлука, зрада, біль? Ти лишень, здається, починаєш жити, розпускати крила, а потім знову падаєш, як підстрілений лебідь долом на земл

Пройшло пів року, трохи оговтавшись,гуляла з сином по парку. Ми йшли удвох, пізнаючи світ навкруги і тут… я неповірила своїм очам, назустріч йшов він – Ігор!!! Він впізнав мене здалеку, при зустрічі з ним моє серце розділилося навпіл, одна частина кричала, що тікай поки не пізно, а друга – тягнулися до нього! Була розмова, вибачення, зізнання в коханні! Ми вже 5 років разом і немає в нас тепер чужих дітей, мій син його син, а наша донечка Катруся лише зміцнила наше кохання з першого погляду!

ти навчив мене вірити в мрію, кохання та безмежну любов до життя!