Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
Сьогодні хочу поговорити довго і серйозно. Давно не давала мені спокою одна з книг на власній полиці, і я вирішила, що настав її час сьогодні. Василь Стус - ключова постать української літератури, і часто саме його особа, біографія заступає неймовірний талант і обдарованість. Перші асоціації зі Стусом - як із Шевченком: такий свого роду батько української нації, борець, страждалець. І за всім тим часом не видно справжньої людини, яка жила за своїми переконаннями, так, як могла жити, писала так, як могла писати - і зрештою сказала все саме так, як хотіла сказати. Звісно, неможливо говорити про творчість будь-якого письменника у відриві від його життя - але не слід у кожному творі вбачати лише програму й задум висловити громадську позицію... Тож відкиньмо сьогодні трактування критиків - і пориньмо у простоту й неймовірність слова.
Біографічна довідка:
Василь Семенович Стус народився у 1938 році на Вінничині (уже наступного року сім'я переїхала до Сталіна, нині Донецьк, виріс Василь на Донеччині). Освіту здобув там же, у педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. Був членом угруповання "Обрій" разом із Василем Голобородьком, Василем Захарченком. Після закінчення навчання у 1959 році служив у радянському війську на Уралі, того ж року добірка віршів вийшла в "Літературній Україні" зі вступним словом Андрія Малишка.Трохи викладав українську, недовго працював у шахті. До вступу в аспірантуру встиг попрацювати також літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас". Переїхавши до Києва на навчання в аспірантурі, зібрався видати першу збірку "Круговерть". Вступив до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У вересні 1965 року разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом та іншими взяв участь у громадському протесті в кінотеатрі "Україна", що став офіційним початком українського дисидентства. За це був відрахований з аспірантури...
З 1965 по 1972 рік працював на тимчасових роботах, багато подорожував, писав. Створив родину з Валентиною Попелюх. У 1966 році народився син Дмитро, нині дослідник творчості батька. "Круговерть" так і не опублікували в Україні, як і "Зимові дерева". Стус відкрито критикував владу, приєднався до дисидентського руху, до групи захисту прав людини. Це все спричинило перший арешт у 1972 році. Після 9 місяців у слідчому ізоляторі був засуджений до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання за "антирадянську агітацію та пропаганду". З ув'язнення Василь Семенович звертався до Верховної Ради з проханням позбавити його радянського громадянства.
Другий арешт - травень 1980 року. Стус має підірване здоров'я, надламану психіку, але приєднується до Гельсинської групи, працює на заводах. На волі не пробув і року - арештований як особливо небезпечний рецидивіст та засуджений на 10 років робіт та 5 років заслання. Від адвоката, якого йому запропонувала влада, Віктора Медведчука, відмовився, намагався сам вести власний захист. Результату це не мало - судили за закритими дверима, а перш ніж оголосити вирок, вивели із зали суду. Вирок зачитали без нього, вкравши право на останнє слово. Академік Андрій Сахаров зазначав, що другий арешт Стуса - це ганьба радянської репресивної системи.
Майже зламаний, Василь Семенович поїхав відбувати покарання до Пермської області В тюрмі на знак протесту проти свавілля табірного режиму кілька разів оголошував голодування. За незначне порушення на рік був переведений до камери-одиначки. За офіційними даними, помер від серцевого нападу в ніч на 4 вересня 1985 року. Співкамерники, інші політв'язні, стверджують, що смерть була, скоріш за все, підлаштована таборним керівництвом, адже неслухняний в'язень заважав дотримуватися порядку й покори. Дружина дізналася про смерть одразу ж, а от від друзів цю інформацію приховували ще кілька місяців. Поховання відбулося без присутності рідних. Особисті речі Василя Стуса так і не повернули. Перепоховання не дозволяли аж до 1989 року, аж поки цього не добилася родина й побратими. Перепохований на Байковому кладовищі. У 1990 році вирок був опротестований, Василя Семеновича Стуса посмертно реабілітували.
***
Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою -
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.
У листах Василь звертався до дружини й сина на Ти.
***
М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!
***
Пливуть видіння, пагорбами криті,
а за горою — паділ і байрак.
Цвітуть волошки в золотому житі
а над смараґдом луки сяє мак.
І таємнича мавка білорука
ступає — ніби вічністю пливе.
Кружляє мак. А над смараґдом луки
уже нависло небо гробове.
***
Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться —
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом —
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий —
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.
***
І небо стало меншати мені.
Нема безмежжя, довженого щирим
дитячим оком. І нема довіри,
що втрачене явою буде в сні.
Бо й снам забракло хисту. Невідь-вік
і в ньому серце багатьма човнами
пустилось врозтіч. Мрії зійдуть снами,
пригаслими жаринами повік.
***
Земля зібгалась, як вода,
така плавка, така прощальна
зіп'ялась стати, щоб благальна
помічена була рука.
Хустина – голуба і синя
між золотих, як степ, пожеж.
Її скорбота тане в тінях,
як ти – у тінях танеш теж.
***
Докучило! Нема мені вітчизни,
нема мені вітчизни — ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене — од запаху трутизни.
Отак мені — чим далі од Вітчизни,
тим легшає, тим тяжчає мені.
Невже я сам-один на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ?
Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.
Читали поезії Стуса? Як ставитеся до того, що письменників часто сприймають лише в контексті позиції та громадянськості?.. Приєднуйтеся до обговорення.
І до нових зустрічей в Літературній вітальні!
Василь Стус. Поезія з глибин.