ЗІРКА
Може, так би невидимо й жив,
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі -
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою...
Затулитись од неї хотів -
та долоня була замалою.
І. Римарук
Пам’ятаю, як збірка Ігоря Римарука "Діва Обида" вперше потрапила мені до рук. Це був подарунок за участь в олімпіаді і мені, школярці, ця поезія видалася тоді надто складною, переобтяженою незрозумілою символікою. З сучасних українських поетів я могла назвати хіба що обожнювану Ліну Костенко, літпроцес завершувався шістдесятниками, а про постаті, не включені до шкільної програми, взагалі не було мови)
Тож "Діва Обида" кілька років припадала пилом на полиці, чекаючи свого часу. Насправді у кожної книги, вартої цього імені, є свій час:) І раптом сталося диво: з першої сторінки мене захопило це плетиво слів, особливий поетичний ритм і дивовижна глибина смислів. У текст поринаєш, немов у сон. Густе, містичне, міфологізоване, насичене культурологічними посиланнями та безліччю підтекстів письмо, де щоразу можна знайти нові грані. Мов у чарівному камені, спалахують прозріння Поета.
Тоді я ще не знала, що за збірку "Діва Обида" Ігоря Римарука було відзначено Шевченківською премією, а його поезію таки вивчатимуть у школі.
Ніхто не знав і того, що у 2008 році поет загине, збитий автівкою. Як шкода... "Поезія - Медея, що вбиває дітей своїх", писав Ігор Римарук, але його життя перервалося через трагічну випадковість. Не стало талановитої, освідченої людини, Митця, але в його віршах продовжується вічний діалог з Богом. І читачі ще довго будуть захоплюватися пронизливим, естетично довершеним і водночас феноменально душевним словом Поета.
Назва збірки «Діва Обида» відсилає нас до «Слова о полку Ігоревім», звідки взято епіграф до книги: «Встала Обида / в силах Даждьбожого внука, / вступила / дівою на землю Троянію, / восплескала / лебединими крилами». Персоніфікований антропоморфний образ Біди, лиха, переосмислюється поетом як пересторога для сучасників: Діва Обида, «плакала в ніч із коханих облич», шукаючи душі, здатні співчувати, не озвірілі. У Римарука Обида перетворюється на заступницю-Богоматір.
І не тільки "програмний" вірш, але і вся збірка, проникнуті містичними осяяннями, видіннями. Це справжні Віщі сни...
P.S. Для натхнення: кілька віршів Ігоря Римарука.
***
Століття - в зачарованому колі,
немов у скриньці втомлений вертеп...
Там, де розсипав Бог насіння волі,
розкинув руки захмілілий степ.
Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім
гуде гуняво, ніби тятива, -
і не одного в мареві панічнім
холодний піт стрілою пробива.
А хто не спить - і ті зоднаковіли;
їм у безсонні сонячно й у сні...
І тільки слово стереже могили -
як мертвий скіф на мертвому коні.
Пощо ж у мушлі шепоти химерні
про край, де Бог умерти не велів?
Там затишно мелодії в таверні
й поетові у списку кораблів,
там воля - безконечна і бездонна,
там кожен вільний - скіф і гречкосій,
там по сей день тризубом Посейдона
вершиться влада віршів і стихій,
там древній запах молодого тіла
спалахує від погляду, як хмиз...
Там Змієборець (мушля шепотіла)
трима свічу в десниці, а не спис.
***
Тут не знайдете мене ви.
В найглухішому кутку
маю море я серпневе
й точну дату на квитку.
На удачу є підкова,
на рибину – рвана сіть…
Зрідка слово випадкове
їжаком прошурхотить.
Проглядає тут крізь воду
кожен камінь і молюск.
За голодну душу глоду
як умію помолюсь,
за чужу: поперла в хащу –
а витала б між олив…
От лише свою пропащу
не втолив, не відмолив.
Солодкаві, мов цукати,
і гіркіші від цикут –
ви лишіть мене шукати:
я недовго буду тут.
Знову я втечу, панове,
і в тамтешній темноті
небо матиму тернове
й точну дату на хресті.
***
Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.
Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.
Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.
Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.
Віщі сни Ігоря Римарука