Моя родина - мої герої.
Кожен окремо і всі разом. Як виявилося, але ніеоли б не могла подумати...Що ж, перший, про кого розповім, - тато.
Мій тато - мій герой. У перші дні війни він пішов добровільно захищати країну, захищати родину. Сказав, що це його обов'язок. Нікого не слухав, не звертав уваги на сльози і аргументи дружини, на мої вмовляння, навіть те, що я вагітна і мені ось-ось народжувати, його не спинило. Він йшов. Вперто. Мабуть, це рішення просто йому не далося, йому було теж страшно залишати нас, але він зараз у ЗСУ боронить усіх нас. 
Моя мама - мій герой. В неї завжди все добре, звуки сирени її дратують і заважають спати, як вона каже, вона сміливо і відчайдушно робить те, що їй треба. Працює, як навіжена, бо відчуття обов'язку вище за неї. 
Мій чоловік - мій герой. Коли 24 лютого стало гучно,  він був у відрядженні з хлопцями. Вони їхали неймовірно довго додому, хоча у мирний час дорога займає не більше трьох годин. Він мчав до нас, божеволів від нервування. Мій чоловік приймає участь у вихованні дітей, працює, наскільки це зараз можливо, щоб ми трималися на плаву. 
Мій син - мій герой. Старший, моє серденько, моя душа, йому не було ще двох рочків, коли розпочалася війна. Він тулився до мене уві сні, але не прокинувся від звуків вибухів. Він дивився на мене своїми оченятками, коли потім чув прильоти, і питав "що це бахнуло". Він терпляче сидів у сусідському підвалі, хоча хотів побігати та погратися, майже не плакав, лише дуже пронизливо дивився в очі і спостерігав за моїми рекціями. Мама спокійна - я спокійний, все добре. Ми обіймалися, трималися за ручки, цілували без кінця, щоб не акцентувати увагу.
Мій син - мій герой. Той, яким я була вагітна. Якого народила у середині березня під звуки вибухів. З яким була у бомбосховищі. Який чекав настання дати. Не раніше, не пізніше, день у день, як і прогнозували. Він народився з великою довірою до цього світу. І я не маю права його підвести. Він вже стільки мандрував за свої місяці життя, що й порахувати складно. 
Я сама собі герой. Я не збожеволіла від страху, я тверезо приймала рішення народжувати у Харкові. Потім зважено збирала речі і їхала до друзів на Захід країни, бо дітей треба було трохи розслабити, кудись водити гуляти, показувати лікарям..
Кожен з нас сам та у купі з кимось великий герой. І я пишаюсь тим, що все саме у нас саме так. Це дуже складно прийняти, але тим не менш. Тож героями у моїй родині деякі стаюсь, деякі народжуються, деякі народжують!