Ох, Галю, ну який там героїчний вчинок? Коли прочитала ваше повідомлення, довго думала, як сформулювати коротшу відповідь. Коротше не вийшло...
Що довше триває війна, то гірше я почуваюся - насамперед фізично, потім, звісно, морально. І ці 2 складові взаємно посилюють одна одну. До того ж вік особисто у мене грає зараз проти мене, не ЗА. Я не можу абстрагуватися від читання новин, від заглиблення в те, що відбувається, в усі подробиці, навіть не можу зменшити хоча б обсяги, щоб знизити напруження. Та й як це можливо, коли ось як учора кожен удар по місту був просто в саме нутро. Неможливо абстрагуватися. І ось один із засобів, який мені допомагає - писати пости, хоча після кожного (!!!) я даю собі слово, що все, досить, більше не можу. З іншого боку, поки готую матеріал і пишу - відчуваю незвичайний прилив сил, бо все те, про що пишу, на 100 відсотків щире і саме так я це відчуваю, і мені стає легше. Мені чомусь здається, що якщо мені так допомагає срібло і вся-вся історія навколо нього, то, можливо, і комусь іншому так само допоможе. Хоча зізнаюся чесно, напевно насамперед я егоїстично це роблю для себе. Тому ніякого героїзму тут немає. Просто намагаюся вижити.
Ще такий момент. Коли забуваєш робити багаторічні усталені звички, ритуали, то потім важко їх повернути у своє життя. Я це вже відчула на собі сповна. Якщо я зараз відмовлюся від своєї звички бачити красу, писати про неї, підтримувати її хоч якось, то все - мене можна буде списувати.
Тож незважаючи на разючу невідповідність райдужного тону моїх постів і реального стану душі, в якому я перебуваю здебільшого, я намагаюся це якось врівноважити. Ну а читати/дивитися мої роздуми справа виключно добровільна). Завжди можна швидко стрічку перегорнути і пройти повз).
Спасибі величезне, Галя, що реагуєте, дуже вам вдячна!
Мені надзвичайно приємно, що ви теж залишили теплий коментар 
