Спадає темними ночами у простір дзвінкоплинний час.

Зірка чарує промінцями, кіт мружить очі, лине вальс.

Сполоханий зітханням порух тремтливого вогню свічі.

Рояль, фіранка, кава, кóмин, журнал, подушка – мрій почин.

Мороз на шибці так натхненно малює квіти і кущі.

Палахкотить тепло у серці, коли рука – в Його руці.

Там кухоль запашний глінтвейну зігріє порухи легкі,

Ледь чутний шепіт дрів соснових зближає душі та думки.

Затишний ніжності куточок у лісі синьому зими,

Казковий злагоди шматочок – для віри у чарівні сни.

Невже таке буває в світі? Малюю пальчиком на склі:

Котедж, ялини, стежка, олень, хмаринки, місяць, димарі.

Комета губить хвіст у небі, бажання чар – здійсненна річ:

Ось вже в повітрі казки спомин заводить в новорічну ніч,

Коли здійсняються чекання, коли всі місяці за рік

Стають навкіл вогню світання, даруючи новий політ

Для думки, мрії, сподівання, і для високої мети:

Щоб за клубком знайти кохання, струсити чари, ключ знайти…

І раптом різко зупинитись: хіба ж казки – звичайна річ,

Щоб в них хотіти народитись, зваливши цей світ із-за пліч?

Адже ж достатньо – наживного, щоденного, у доброті,

Звичайного людського кола: народження, любов, торти

Зі свічками на спомин років, і з милим кимось лісом йти,

Не рахувати гроші, кроки – й зимову казку враз знайти.

Отож – не з лінощів нудитись, а взяти й вийти за поріг,

Всміхнутись світу й зрозуміти: казки – для нас, не ми – для них.