За дев'яносто років до початку поточної шаленої війни був створений портал в інші виміри: на території Києва відкрили неймовірну будівлю, значення якої для нашої країни важко переоцінити…

Київський Центральний вокзал – досить близький родич нашого Держпрому. Вони обидва майже одночасно виросли у сутінковий час тієї доби, і мали підкреслювати велич зшитої дротами клаптикової імперії, але всупереч своєму призначенню стали важливими елементами казкових панорам незалежної України.

Вокзал також збудований за незвичайними технологіями, на монолітному каркасі. Він теж встояв, коли фашисти намагалися підірвати його в 1943 року, і його теж впізнають усі, хто хоч раз приїздив у Київ, як усі в Україні знають наш харківський Держпром. 

Він — реальна пам'ятка архітектури, з височенною стелею, з чудовим ритмом вікон, сповнений новаторським духом. Якщо описувати стиль, то це вдала суміш гостромодного на той час конструктівізма і складного багатошарового бароко... 

Але не тільки завдяки безумовним перевагам в естетичному сенсі я вирішила зробити таку каблучку. Центральний вокзал — повністю кільцегенічна споруда! 

 Що я вважаю ознаками кільцегенічності?  

Спробую пояснити на прикладі терміна «фотогенічность», народженного сто років тому. Ми звикли чути або казати його у фразі «не треба мене знімати, я не фотогенична», але з'явилося воно у позитивному ключі і аж ніяк не стосовно другого підборіддя. 

Режисер Жан Епштейн казав так: «Я буду називати фотогенічним будь-який аспект речей, істот і душ, який примножує свою моральну якість за рахунок кінематографічного відтворення». Тобто, якщо людині з іншого боку об'єктиву вдається схопити справжню красу миті, зафіксувати хоча б натяк на таємницю та її відгадку, показати глибину та складність світу чи просто дати нам підґрунтя для радості без спеціальних маневрів та підготовки натури — це і є фотогенічність. 

Про кільцегенічність ніхто з великих нічого не писав, бо важко уявити, як архітектори чи дизайнери міського середовища, розглядаючи свої майбутні творіння, розмірковують про долю ювелірного мистецтва і чи зможуть потім ювеліри зробити каблучку, присвячену їх будинку чи парку. 

Кільцегенічність будівлі це тоді, коли: 

— ширина (розмах) споруди превалюють над висотою, адже майже неможливо зробити гармонійне та носибельне кільце з вежею;

— є відомі контури та деталі, які нібито залишаються на сітківці очей, якщо побачити цю будівлю;

— у прообраза кільця є історія, адже мало мати гарну форму, мають бути гарний сенс і коріння, яке пов'язує створення, існування та значення;

— кількість дрібних елементів є такою, щоб каблучка залишалася цікавою, але не виникло відчуття перевантаженості (як приклад — історія створення каблучки «Одеса. Оперний»); 

— додані на зворотній бік каблучки елементи, які не належать самій споруді, доповнюють образ міста і легко читаються у невеличкому розмірі. Приклади: дерева і бруківка Харкова, пам'ятники та море Одеси, каштани та асфальт Київа;

— будь-яка людина, незалежно від віку чи статі, з задоволенням зможе придбати каблучку, присвячену улюбленому місту або особливому місцю в ньому;

— дивлячись на каблучку з цією спорудою, відчуваєш, як в серці щось тоненько бринить. 

Мабуть, є ще багато ознак кільцегенічності, але хочеться повернутися до третьої каблучки з майбутньої колекції. «Київ. Вокзал» — це моя особиста мрія про подорожі, які колись мені здавалися такими зайвими та обтяжуючими... 

Я хочу знову опинитися біля цїєї величної брами після вдалої участі у виставці або після цікавих профільних зборів. Хочу вийти з таксі зі своєю жовтою валізкою, підняти голову, посміхнутися скляному фасаду, зайти у високі двері та щасливою поїхати додому до Харкова. Хочу їхати з друзями у вагоні, пити чай з обліпихи, теревеніти ні про що і лініво дивитися, як виблискує Дніпро під мостом, а потім повз вікно побіжать найгарніші в світі лани і дерева, перекреслені темними рядками свіжих доріг з різнокольоровими мурахами-автівками. 

А ще Вокзал — знак моєї особистої глибокої пошани до усіх мужніх працівників залізниці, які вивозили під вогнем до безпечних країн наших найдорогоцінніших діточок та онуків.

У Київі існує дуже багато прекрасних будинків і я впевнена, що ми будемо створювати чудові прикраси, присвячені найкільцегенічним, але поки що… Саме Вокзал бачили мої рідні у столиці страшної лютневої ночі, і саме Вокзал вони знову побачать, коли будуть повертатися з гостинної Європи. 

Вокзал — це нібито казковий портал, що створили люди, а не магія. Він зв'язує різні реальності світу, який так швидко змінюється, і він дарує мені світло і надію!

Більше про історію будівлі Центрального Вокзала та про створення каблучки я вам обов'язково розповім незабаром, а поки що пропоную в коментарях поділитися, яка саме споруда з вашого обласного центру відповідає вищевказаним крітеріям, бо хочу продовжувати створення срібних магічних артефактів з особливими будинками. 
 

Далі буде...

Олена Маслова