Приблизно на перших п’яти містах колекції вже знала, що саме відгукується мені в АР Крим. Не було жодних сумнівів — це тільки він, містичний Бахчисарай! 

Якимось дивом вцілілий Ханський палац, окраса містечка, заворожує особливим виміром гармонії, занурює у казку кожним своїм елементом, змінюється від кута погляду, розкочується перлинним намистом між горами і кличе до себе, щоб пошепки розповісти легенди та правду про те, що бачили його стіни.  

Леся Українка теж піддалася старовинній магії, то й розповідала про нього так лагідно:

…Повітря дише чарівним спокоєм,
​Над сонним містом легкокрилим роєм
​Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкії тополі
​Кивають стиха, шепотять поволі,
​Про давні часи згадують вони…

На жаль, ті давні часи, коли на тоненьку білу смужку спокою й благополуччя кримських татар наповзла широка чорна смуга смутку, усе минають-минають і ніяк не завершуються.

Цього разу у прем'єрному дописі я не буду розповідати про історію споруди та епоху, коли вона створювалася — про Бахчисарай вже написані гарні книжки, просто читайте і пам'ятайте, чому Україна і Крим мають рухатися у майбутнє разом. Для мене яскрава картинка Криму, як виключно місця для приємного відпочинку, почала вицвітати, тільки коли його вкрали у 2014 році. Але до пісні Джамали «1944», з якою вона перемогла на Євробаченні у 2016 році, я не дуже розуміла, що є люди, в яких рідну землю крадуть постійно. 

Так, я знала історичні факти щодо депортації кримських татар у травні 1944 року, мене дуже обурювала жорстокість сталінських посіпак, але знати й відчувати — це дуже різні речі. Джамала співала про те, що відбувається, коли чужинці приходять у ваш будинок і вбивають, бо вважають себе богами. Про те, що людство має реагувати на таке. І про те, що в неї вкрали можливість побудувати майбутнє на рідній землі… 

Її пісня перевернула мені душу, бо тепер ця неосяжна туга жила і в мені. Як сталося так, що одна пісня зробила більше, аніж книжки й фільми? Можливо, це таємна сила справжнього мистецтва, коли ти сприймаєш серцем, а не розумом? 

Мрію, щоб справжні діти Криму отримали можливість повернувся до своїх коренів, до чарівних гір і степів, до тополь і білих стін, і щоб страшні родові рани загоювалися у наступних поколіннях. Завжди згадую чорну діру в серці вигнанців з Криму, коли бачу безодню в очах людей, які втратили усе під навалою кацапів та стали переселенцями… Нас не вчить чуже горе, якщо ми вважаємо його чужим, та коли горе спільне, усе бачиш вже зовсім інакше. 

Як же багато нам з вами треба відчути, щоб світ вцілів. 

Як сильно треба не боятися називати речі своїми іменами. 

Як важко не перетворитися на розлюченого звіра, коли море болю збиває хвилями й тягне на дно. 
Як складно не обернутися байдужим каменем, коли лежиш на дні…

І як важливо утримати захищеним від ворожого духу вогник справжнього мистецтва, щоб воно знову зробило нас людьми, які усе відчувають, але бачать світло майбутнього. 

Чому на каблучці, присвяченій Криму, саме Бахчисарай? Щоб ніколи не забувати про серце Криму, яке болить і чекає. Зараз загарбники під виглядом реставрації намагаються стерти пам’ять у каменів, але не розуміють — пам’ять народу живе не лише в каменях.

Пам'ять живе в піснях, казках і легендах, картинах, вишивках. Пам'ять у наполегливості й терпінні, у дитячих очах і спогадах тих, хто пам'ятає відчуття дотику коренів роду до власної землі. 

А тепер пам'ять житиме ще й у сріблі з Харкова. І нічого ворожа темна сила не зробить зі справжнім Бахчисараєм, який ще обов'язково розповість нам багато чарівних історій. 
 

Ханський палац на каблучці «Крим. Бахчисарай» підтримують Фонтан сліз і Тамга, про які ми вже розповіли цього тижня. Наразі це вже дев'ятнадцята каблучка з колекції "Чарівні міста України", до повної гармонії залишилося добудувати ще шість срібних телепортів. 

Дякую за увагу до думок і творчості. Рухаємося далі!

Олена Маслова 

P.S. Каблучку на фото супроводжують книга нарисів Олекси Гайворонського "Країна Крим" (2017) та "Карти. Ілюстрована мандрівка материками, морями та культурами світу" Александри й Данієля Мизелиньских (2014)