Як не дивно це звучить, але з минулого року в моє життя стрімко повернулася поезія, до якої я дуже довго ставилася трохи зверхньо. 

Колись у дитинстві стихія поезії була мені рідною та близькою — вірші складалися самі по собі у такій кількості, що я їх навіть не встигала записувати. А те, що встигала, переповнювало шухляди у столі. Мої нестримні слововиливи інколи друкували (одного разу — навіть у «піонерській правді», на яку примусово були підписані усі мільйони дітей відповідного віку). Але коли я дорослішала, ненадійні повітряні кульки римованих вражень від життя відлітали, а на їх місце з’являлися чіткі та виважені рядки прози. 

І вже проза стала мені рідною, все в ній було чітко й на своєму місці. Як жовті цеглинки у дорозі, якою треба безупинно йти до здійснення мрій, неримовані слова надійно тримали мою цікавість, а усього римованого я почала цуратися, бо виглядало воно вже міражами або дитячими забавками. 

Зафіксувала цей процес сепарації від усього поетичного моя бабуся Віра Якимівна, яка повідомила, що у юності вірші пишуть усі, а от після — лише професійні поети та ідіоти. Ех, перепитати б її зараз, чи то так насправді: коли розбирала скинуті мені двадцять років тому архіви бабусиних листувань, то знайшла і вірші, велику кількість досить непоганих віршів… які писала моя бабуся усе життя. 

Інколи мене заносило помилуватися на поетичні береги, інколи щось нав’язливо римувалося саме по собі, щоб зберегти у пам’яті (наприклад, потрібні телефони чи паролі запам’ятовувала у вигляді віршиків), але на 99% відсотків я складалася з прози.

А потім прийшов лютий 2022 року. Дорогу з жовтої цегли розбито, раціо зруйновано і мозок витримує окрім новин лише нескінченний світ Толкіна. Від найвідоміших його творів «Ґобіт» й «Володар перстнів» потроху доповзла до «Берен і Лутієн» (переклад Олени О’Лір, видавництво «Астролябія»):

…Прийшла недоля і потала,

і помста Морґота палала,

і потай плекана снага

вогонь з фортеці виверга,  

що залива Суху Рівнину,

і чорні раті йдуть на зміну…

Йшли чорні раті по сірій зимі, а вірші зламали огорожу нібито реального світу та налаштували на сприйняття нового світу, страшнішого за будь-яку фантазію. І чим більше я читала римованих рядків, тим гнучкішим робився хід думок, тим легше підбиралися до думки потрібні слова. Вірші штовхали жити.

Спочатку в мене було бажання шукати українською тільки ті вірші, які знала у дитинстві: у квітні 2022 року в інстаграм розповідала про своє несподіване відкриття перекладу «If» Кіплінга Василем Стусом — це був найкращих переклад з усіх, що мені відомі! 

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
 

І потім я дочитала біографію Стуса й замислилася, а чому ж саме поети страждали у першу чергу від утиску диктатури? Чому так багато українських поетів гинули від рук катів чи були вимушені покинути батьківщину? 

Поезія — це ж нібито просто багато слів, які можна трактувати як завгодно, це квіти, лірика, кохання, фантазії, легенди та нескінченний вільний потік образів, і ніяк не документальний факт. Але є факт — ставлення до поетів.

Може таємниця у вільному пересуванні слів завдяки віршам та неможливості будь-якої тиранії підкорити собі цей потік? Якщо не можеш підкорити, то легше стерти, щоб не боятися несподіванок. Колись людство стане людянішим і задумається, що воно в усі епохи робило зі справжніми творцями. І, сподіваюсь, здригнеться. 

У дописі «Чому Жадан?», де ретельно перелічувала причини появи його непересічної поезії в Таємній кімнаті, під п.3 я звертала вашу увагу на його магічну майстерність прив’язувати слова так до життя, що ми потім відчуваємо ці слова частиною себе. Так у душу входить жива мова, яку не треба спеціально вчити — ви просто починаєте нею дихати. 

Коли слова викладаються особливим візерунком на аркуші паперу та створюють код прямого доступу до нашої уяви, світ змінюється, бо ви вже дивитеся іншими очима.

У новій збірці Сергія Жадана «Скрипниківка», на яку робила передзамовлення для Таємної кімнати, не все мені сподобалося на перший погляд. Але хоча книжечка видалася «не моєю», вирішила таки звично випробувати її на магічні властивості: розкрила навмання та прочитала рядки вголос.

І от уявіть, друзі, книжка працює і вірш від 03.02.22 (це уперше у збірці Жадана є дати аж для усіх 50+1 вірша, щоб показати хвилі творіння до і після) — це той самий вірш, який сьогодні був потрібен і близький він мені просто неймовірно. 

+ + +

Достатньо болюче,

аби називатися віршем?

Достатньо вимащене зеленню

кукурудзяного поля, на якому зійшлися

найкращі хлопці Півдня та Півночі?

Достатньо все це відповідає

читацькому уявленню про рівновагу письма,

про горизонталі мовчання,

на яких тримається

конструкція голосу?

Почалися дивні часи кінця книгодрукування,

часи згаслого світла і прочинених у ніч веранд,

на яких дочитуються класичні романи,

почалися часи, коли можна не соромитись

своєї зневаги до поетів,

які все псують перехресним римуванням.

Ніхто нікому нічого не винен.

Поети перетворюються на ліхтарників

у місті, пересвіченому електрикою...

(далі можна прочитати у збірці "Скрипниківка" чи на Патреоні Сергія Жадана)

Тримайте під рукою маленькі книжечки, на сторінках яких поет залишає нам так багато простору, що від їх рядочків можна малювати своє життя.

Читайте гучно вголос слова поетів тоді, коли важко дихати і дуже сумно. 

Читайте пошепки рядочки на пам’ять, коли хвиля радості несе над землею. 

Пишіть вірші тоді, коли слова просяться на волю, і бережіть їх, як заповідь собі, бо хто знає, з якого голосу ми пишемо дивні слова, які кожен розуміє трішечки інакше… І нехай тиждень поезії перетече у життя, сповнене особистої поетичної гармонії. 

***

У зав’язі багатогранній ховаються 

зерна можливих подій і зростань,

на стінах зав'язі — малюнок зі знаків і шрамів,

там покоління прийдешні читатимуть історію

незламних та впертих квітів зоресвітних…

***

О.М. 

P.S. Не забувайте зазирати до Таємної кімнати, друзі. Там майже щодня додаю для вас нові цілющі рими.