Раніше вже розповідала, чому ніби завершена колекція з містами знову трансформується. А тепер прийшов час показати, яка саме точка на мапі України стане новим срібним артефактом.

У колекції срібних телепортів вже є подібні об’єкти, але цей оминути я не змогла, бо найяскравіші спогади мого дитинства пов’язані з книжками та бібліотеками, а Одеса — особливе місто для нашої родини. Давайте познайомимося ближче з каблучкою, що присвячена Одеській національній науковій бібліотеці! 

Коли постало питання, яку споруду з казкової української Одеси я хочу побачити у сріблі, то одразу пригадала унікальні печерні будинки та порт (вони теж знайшли своє місце на каблучці), а от з головним героєм довго вагалася. Спочатку розглядала Будинок з Атлантами, потім тандем з Морвокзалу та Одеської кіностудії, потім Аркадію та Привоз… І от нарешті Привоз привів мене за руку до неймовірно гарної неокласичної будівлі, яку створив для міста Федір Нестурх. 

До речі, українським архітектором Федір Павлович Нестурх був не лише за місцем народження — працю головного архітектора міста він поєднував з активною громадською позицією та приймав участь у діяльності «Просвіти», «Української хати», «Українського клубу». Він вірив у незалежність України, в особливий шлях розвитку держави, тому з надією зустрів революцію 1917 року і з особливою радістю — Універсал Центральної ради, за яким УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». 

Нестурх мріяв звести розкішний будинок для майбутньої Української національної бібліотеки, ще кращий, аніж споруда публічної бібліотеки… Добре, що публічна бібліотека у 2009 році стала національною і це бажання творця виконане. На жаль, з 1920 року в Одесі закріпилися більшовики і після короткої відлиги у перші роки радянської влади, політика партії швидко змінилася: з 1930 року почався терор проти української інтелігенції і Федора Нестурха було звільнено, як «соціально-чужого робітникам і селянам Одеси елемента», за три роки він помер.

Отже, повернемося до будівництва, коли творчій потенціал Нестурха був на максимумі. Трапився той рідкісний для України випадок, коли будували саме бібліотеку, з урахуванням усіх книжкових потреб та досі використовують споруду за призначенням. Хоча назвати цей книжковий храм просто бібліотекою складно: в одному місці на вулиці Пастера поєднується велич споруди, дорогоцінне історичне наповнення і велич праці людей, які зберегли й примножили культурний спадок нації.  

Федір Нестурх до початку роботи над кресленнями вивчав кращі зразки аналогічних споруд у Німеччині. Він створив  вертикальні конструкції стелажів, які можуть витримувати навантаження і не перевантажують міжповерхові перекриття, стійкі до пожеж стіни, систему вентиляції, великий читальний зал та багато іншого, щоб книжки та люди добре себе почували всередині. 

Споруда вийшла не лише технічно виваженою, а й беззаперечно прекрасною і монументальною. У проектуванні Федір Нестурх надихався античністю: портик з колонами, орнаментальне оздоблення та каріатиди над фризом фасаду перетворили бібліотеку в храм. Будували його з 1904 року і у 1907 відбулося новосілля — в споруду переїхала перша публічна бібліотека в Україні, яка була започаткувана ще у 1829 році. 

А далі я на перепутті. Мені дуже хочеться розповідати далі про дивні дива, які творяться у стінах гарної будівлі,  про мільйони книжок у фондах, про старовинні артефакти і про безліч цікавих та сучасних проектів, які успішно існують поруч з історією. 

Та ще більше я хочу, щоб ви зараз відвідали сайт ОННБ та переконалися в усьому самі. Справжня любов до книжкової справи не перекреслює історію, не намагається приховувати імена людей, які витрачали свою енергію заради рідного міста. З давнього коріння безперервно росте особливе дерево знань, яке так дбайливо плекають одесити.  

Зробила собі електронний квиток і тепер можу гортати сторінки, які були надруковані безліч років тому. Можу милуватися розкішними гравюрами, в яких видно кожну рисочку. І, звісно, можу мріяти про день, який я проведу після перемоги у найкращому для мене світі книжок в неймовірно прекрасній українській Одесі. 

Це не фінал одеських історій, продовження ще обов’язково буде — треба ж розповісти про печерні будинки, про море та порт, про мою любов до Одеси… Але зараз я зупиняю потік слів, щоб ще не закидати ними головну думку: обличчя міст створюють люди, яким не байдуже, що після них залишиться.  І мабуть, небайдужість до зв’язку минулого й майбутнього робить живим наше сьогодення, а нас — справжніми людьми.

О.М.