Сьогодні хочу поговорити серйозно. Давно не давала мені спокою одна з книг на власній полиці, і я вирішила, що настав її час сьогодні. Витягла зранку з полиці "Вечір. Зламану віть" Василя Стуса... У Харкові дощить - погода для серйозної поезії.

Василь Стус - ключова постать української літератури, і часто саме його особа, біографія заступає неймовірний талант і обдарованість. Перші асоціації зі Стусом - як із Шевченком: такий свого роду батько української нації, борець, страждалець. І за всім тим часом не видно справжньої людини, яка жила за своїми переконаннями, так, як могла жити, писала так, як могла писати - і зрештою сказала все саме так, як хотіла сказати. Звісно, неможливо говорити про творчість будь-якого письменника у відриві від його життя - але не слід у кожному творі вбачати лише програму й задум висловити громадську позицію... Тож відкиньмо сьогодні трактування критиків - і пориньмо у простоту й неймовірність слова.

З листів до сина:

***

За своєю душею треба стежити так само, як за тілом. Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність — дбати про душу. Чиста, світла душа — то запорука людського здоров’я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами.

Так само — дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів — не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…

***

Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це.
Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто.

***

Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

Вірші різних років

***
Церква святої Ірини 
криком кричить із імли, 
мабуть, тобі вже, мій сину, 
зашпори в душу зайшли. 
Мороком горло обгорне, 
ані тобі продихнуть. 
Здрастуй, Бідо моя чорна, 
здрастуй, страсна моя путь! 
Плещуться крила об тугу, 
чим я її розведу? 
Жінку лишив на наругу, 
маму лишив на біду. 
Рідна сестра, як зигзиця, 
б'ється об мури грудьми. 
Господи! Світ не святиться — 
побожеволіли ми. 
Ходить Господь із кадилом — 
чадом безсонних ночей 
щось мене світом водило, 
а не розкрило очей. 
Церква святої Ірини, 
пугач кричить із імли, 
хором ериній нарине 
розпач, усе замалий — 
не нагодує довіку 
геть перехлялих чекань, 
зводиться тихо, як віко, 
шарою шпарою рань.
 

***

Земля зібгалась, як вода,

така плавка, така прощальна

зіп'ялась стати, щоб благальна

помічена була рука.

Хустина – голуба і синя

між золотих, як степ, пожеж.

Її скорбота тане в тінях,

як ти – у тінях танеш теж.

***
Тільки тобою білий святиться світ, 
тільки тобою повняться брості віт, 
запарувала духом твоїм рілля, 
тільки тобою тішиться немовля, 
спів калиновий піниться над водою - 
тільки тобою, тільки тобою! 
Тільки тобою серце кричить моє. 
Тільки тобою сили мені стає 
далі брести хугою світовою, 
тільки Тобою, тільки Тобою. 
 

Повністю Літературну сторінку можна прочитати тут, а також долучитися до обговорення.

Хочу спитати: кого з сучасників ви хотіли б побачити у Вітальні? Про кого прочитати? З радістю почую ваші пропозиції!

Анастасія Орінго