Спеціально до тижня «філософії на вістрі клинка» — заплутана розповідь у восьми частинах про те, як уперше відчула потяг до японської культури, як потім дуже незлюбила і намагалася дистанціюватися від неї, та як все одно нічого з цього не вийшло…

Розповідь моя базуватиметься на тих книжках і фільмах, які змогла зараз пригадати. Звісно, їх було набагато більше, але згадані художні твори — наріжні камені особистого відкриття. 

1. «Канікули Кроша» – телефільм з дитинства, де я уперше роздивилася нецке.

Маленькі фігурки, навколо яких відбувалися детективні події, викликали в мене таке захоплення, що прочитала про них усе, що тільки змогла знайти в художній енциклопедії.

А далі в двох бібліотеках прочитала усе і про саму країну, і японські казки. 

Спочатку самовпевнено мріяла їх колекціонувати, допоки не дізналася, скільки нецке коштують.  Тому вирішила збирати свою колекцію, створюючи нецке самостійно. Ліпила їх влітку з місцевої глини, накопаної в ярку, а взимку — з пластиліну. Заворожуюча естетика справжніх нецке від мене тікала, але пузаті котики, дівчатка в кімоно (крихітні кімоно шила з шовкових клаптиків) та усміхнені дракони вдавалися мені досить непогано. 

2. Аніме «Летючий корабель – привид» — це той самий чорний камінець, який надовго відвернув мене від усього, що має будь-який зв’язок з японською культурою.  

У 1983 році мама вибила у профсоюзі для мене путівку до трускавецького санаторію аж на чотири тижні. Санаторій був дійсно непоганий, там щільно розплановували не лише лікування, їжа, прогулянки та навчання, а й розваги. В санаторії був пристойний кінозал і двічі на тиждень нам привозили фільми, які показували раніше в кінотеатрах. Пам’ятаю, як після обіду всі схвильовано гуділи про неймовірний повнометражний японський мультфільм на вечірньому сеансі. Не могла дочекатися, бо навіть там ліпила свої нецке та переказувала дівчатам після відбію японські казки. 

Але цей мультфільм мене розчарував страшенно: нічого від бажаного (того що я вважала істино-японським) я там не побачила, а от усі інші глядачі особливих очікувань щодо мультфільму не мали і були у повному захваті. Мабуть, то був перший урок (і досі погано вивчений), що не треба відстоювати особисті смаки перед широким загалом. Спочатку мене затюкали, а коли розплакалася — узяли цю вразливість до уваги. Останній тиждень перед від’їздом додому був для мене суцільним жахіттям. І це були не лише підколки від дівчат з кімнати, хлопці берегів не бачили і навіть намалювали черепа на обличчі та сховалися під ліжком, щоб налякати. Дуже антияпонський досвід.
Приїхала додому та й прибрала з підвіконня усі фігурки. А потім на книжковому ринку мені дивувалися продавці, коли постійно чули те ж саме побажання: «японців та моряків не пропонувати»… 

3. Період нелюбові міг тягнутися й далі, якби не прийшли неймовірні фільми Хайо Міядзакі. Мені впхнули у прокаті для дитину касету з Тотторо, і далі усе відбувалося як уві сні… Думаю, усі хто занурювався у чарівний всесвіт магії Міядзакі знає, що пояснити чому це дивовижно  —  складно, але як же там хочеться постійно опинятися. Одне аніме відштовхнуло, інше — повернуло… 

Далі прийшли та непомітно зафіксувалися в уяві японські пригоди Фандоріна, особливо — «Діамантова колісниця». Щось в мені клацнуло і я знову побачила зовсім інший світ,  знову почала читати про Японію, та поступово перейшла від "про Японію" до справжніх японських авторів.

Від надпопулярного Муракамі та класичного Акутаґави доросла до читання «Хагакуре» й  Місіми.

4. «Золотий храм» Юкіо Місіма спочатку додав похмурості в сприйняття ідеалізованої анімованої Японії. 

«Світ може бути змінений тільки в нашій свідомості, нічому іншому це завдання не під силу. Лише свідомість перетворює світ, зберігаючи його незмінним. Всесвіт назавжди застиг у нерухомості, і одночасно в ній відбувається вічна трансформація. Ну і що толку, спитаєш ти. А я тобі відповім: людині для того й потрібна свідомість, щоб винести весь тягар життя. Звірю подібна зброя ні до чого, він не вважає життя джерелом труднощів. Це прерогатива людини, вона й озброїла її свідомістю. Тільки тягар від цього не полегшав. Ось і вся премудрість.

— І немає способів полегшити тягар життя?

— Ні. Якщо не рахувати смерть і безумство...»

Зі звичайним світоглядом складно зрозуміти ставлення самурая до життя. Тому коли без здригання прочитала детальну біографію Місіми та пішла дізнаватися далі про справжні традиції самураїв, то зрозуміла — ми більше не антагоністи з японською культурою, тепер я приймаю і такий погляд на світ. 

5. Про історію знайомства з «Хагакуре» вже розповідала раніше, повторюватися не буду. Додам лише важливу думку Юкіо Місіми про кодекс самурая та його актуальність: 

«Я почав читати «Хагакуре» під час війни і час від часу звертаюсь до цієї книги навіть зараз. Її моральні заповіді немає собі рівних. Її іронія ніколи не буває цинічною; це іронія, яка народжується природно, коли людина усвідомлює суперечність між рішучістю діяти та розумінням правильного шляху. Яка це насущна, натхненна, людська книга!

Ті, хто читають «Хагакуре» з погляду суспільних умовностей — для знайомства з феодальною мораллю, наприклад, — не помічають оптимізму. У цій книзі відбилася велика свобода людей, життя яких жорстко регламентовано соціальною мораллю. Ця мораль проникла у саму тканину суспільства, створила його економічну систему. Без моралі суспільство неможливе, але ця мораль не тільки живить суспільство, а й дозволяє людям суспільства прославляти енергію та пристрасть. Енергія – це добро; застій – це зло. Це дивовижне розуміння світу викладено у «Хагакуре» без найменшого натяку на цинізм. Вплив «Хагакуре» на читача повністю протилежний враженню, яке залишається у нього від читання афоризмів Ларошфуко, наприклад.

Рідко зустрінеш книгу, яка за допомогою етики пробуджує до себе повагу такою мірою, якою це властиво «Хагакуре». Неможливо цінувати енергію і водночас не шанувати себе. У честолюбстві не можна зайти надто далеко…»

Цю книжку точно варто прочитати хоча б один раз, бо це чиста Японія, без будь-якого європейського бачення чи впливу. 

6. Цього року ніжно закохалася у роман Девіда Мітчелла «Тисяча осеней Якоба де Зута».

Спочатку думала, що повзтиму крізь майже шістсот сторінок нескінченно довго, та Мітчелл знову мене обдурив. На третій день зрозуміла, що чекаю вечір, коли можна буде знову полетіти на острів Дедзіма та слідувати за голландським писарем Якобом де Зутом у світ дивовижної Японії на зламі XVIII-XIX віків. Ніби нескінченна партія гри в ґо, де на дошці багато світлих і темних персонажів, неквапливо розгортається картина несумісності японського та європейського світогляду. З одного боку японці у ті часи відставали від європейців у судноплавстві, технологіям та медицині, але з іншого —  це Японія була потрібна Європі, а не навпаки. Якоб весь час дізнається щось нове та особливе, і хоча спочатку він прибув, щоб за п’ять років заробити багато грошей та повернутися додому до нареченої, події та враження затягують його надовго. До речі, англієць Мітчелл добре знав, про що писав — він прожив у Японії вісім років та теж був закоханий у японську жінку. 

Маленький уривок з роману, діалог Якоба з лікарем Марінусом (теж моїм улюбленим героєм):

« — Північна Європа — місце холодного світла та чітких ліній… — Якоб знає, що несе нісенітницю, але не може зупинитися, — і таке протестантство. Середземний світ сповнений сонячного світла та непроникних тіней. Такий є католицизм. А тут цей… — Якоб обводить рукою узбережжя, — цей… надприродний… Схід… з його дзвонами, драконами, мільйонами. І ця теорія переселення душ, карми… чиста брехня у нас вдома… знаходить е… е… — Голландець чхає.

— Будьте здорові, — Марінус обполіскує обличчя дощовою водою. — Чи правда?

Якоб знову чхає.

— Я говорю нісенітниця.

— Коли кажеш нісенітниця, сказане іноді набуває глибокого сенсу.»

Якщо любите тягуче містичне читання і Японію — дуже раджу звернути увагу на цей величний роман.

7. Пригоди з попереднього роману дивовижним чином перегукується з новим американським серіалом «Сьоґун». Хоча й різниця у часі описаних подій двісті років, але знову ми бачимо іншопланетність англійця для феодальної Японії. Тут теж є інтриги, підступність, войовничість, але присутні й медитативна краса, вірність та любов. 

Обіцяють десять серій до кінця квітня, поки маємо три. Довгі, повноцінні серії, кожна як фільм. Гарні, жорстокі, захоплюючі… 

Наразі цей серіал порівнюють з «Грою престолів», та мені він здається схожим хіба що візуалом і ефектною заставкою. Навіть в Японії вважають, що автори зняли його гідно, з повагою до традицій. 

8. А несподіваний фінал цієї довгої розповіді прийшов самостійно, хоча шукала я його зовсім в іншому місці.

Фільм «Ідеальні дні» примусив мені минулої ночі просидіти дві години з відкритим ротом, від першого до останнього кадру. Зовсім інша Японія, де вміють бачити красу та цінують прості речі, заворожує набагато більше сучасних спецефектів. 

Історія  Хіраями, звичайного мешканця сучасного Токіо, який працює прибиральником громадських туалетів, займається побутом, гуляє, читає та насолоджується життям звучить як неймовірна ода важливим дрібницям.

Після титрів є фінальний кадр із поясненням слова Komorebi (木漏れ日), яке існує лише в японській мові. Його можна перекласти як «сонячне світло, що просочується крізь дерева». 

Це світло потрапило в мою душу минулої ночі. 

Як самі могли побачити, друзі, японська магія не відпускає мене далеко, тому й насичений срібними згадками наш каталог. Тиждень, присвячений Країні, де сходить Сонце, вже розпочато. 

А що для вас відкрило цю країну?

З любов’ю, Олена Маслова