До Нового року залишається трохи більше двох тижнів, тому нарешті мабуть вже треба починати якось метушитися, щось завершувати і щось планувати, а також підбивати підсумки цього року.  

За планом це останнє есе 2024 року і спочатку мені дуже хотілось зробити його особливим, та почуття гумору в мене цієї зими на рівні кульгавої качки (не вистачає сонячного світла і вітаміну D), а довгі філософські дописи нікому не цікаві, тому й есе про підсумки буде швидке й технічне.  

Чи задоволена я черговим Орінго-роком?  Ой...

На 2024 рік, що добігає кінця, можна дивитися під різними кутами. 

 Якщо прямо, то ми молодці — майже утрималися на шаленій каруселі буденності, хоча ризик злетіти був відчутний і земля неслася перед носом. Зі списків запланованого викреслити вдалося більше половини, усе головне нам вдалося завершити: колекція знаків, дванадцятий сезон конкурсу «Срібна мрія», а також колекція чарівних міст, які несподівано розбурхали суспільство. І це дорівнює диву. 

 Якщо подивитися згори, то видно, як мало вийшло зробити для розвитку виробництва і будування майбутнього. Команда зменшується, обладнання зношується, підняття цін не приводить до покращення балансу, а підтримка малого бізнесу в країні складається з постійного тримання в тонусі, що цілком логічно і не дивує в часи війни. 

Перший допис цього року «З чогось треба починати…» теж був про підсумки:  «Інколи замислююся, навіщо взагалі ті дослідження прожитого року, коли чорні лебеді несподіванок прилітають майже щодня і помахом крил перекреслюють усі плани, побудовані на ретельно збудованому фундаменті попередніх років? От якби розвиток Орінго відбувався б за графіками, накресленими нами у 2012 році, а фактори, які впливають на створення та продаж ювелірних прикрас в Україні, лишалися стабільними, то минулий грудень я мала провести, відкриваючи наші бутики у Берліні та Барселоні, а перед цим підписуючи свою третю книжку на ювелірній виставці у Києві, де в нас був би найпомітніший стенд. І це ще була програма мінімум (коли планувалося обмежитися тільки континентальною Європою та сучасним виробництвом в Харкові)…»

Ну що ж, попередні плани розтанули остаточно й безповоротно. І не тому, що відкриття бутиків у Європі або великі виставкові стенди — це щось неможливе. Божевільно важкий рік допоміг побачити інший бік можливостей. 

Процитую ще одне есе, «Що відчуваю? Усе циклічно...»:  «Останнім часом опинилася в новій несподіваній реальності, тому знову питаю себе, що саме відчуваю. Те, що військова ситуація наразі складні, знають усі, але вона складна не лише завдяки подіям, які відбулися насправді, а й завдяки тривожним хмарами різних пророцтв, які не є дійсністю, проте при поганому розкладі можуть ними стати, якщо не збудувати їм противаги. Тому я зараз замислилася над тим, куди котяться мої думки і чому саме вони туди котяться…»

 І якщо подивитися збоку, то цього року нарешті прийшло прийняття: традиційне зростання в комерційній площині та захоплення нових ринків збуту, великі обсяги виробництва й гучні колаборації не є шляхами Орінго. А от робота з підтримки ювелірного мистецтва в країні та популяризація творчості, як особливого виміру людського буття, — наш природний стан. 

Про нас дізнаються ті люди, хто бачить сутність речей, а не ті кому треба 80% знижки чи підробний ванкліфівський клевер. Також внаслідок цього року відкриваються деякі цікаві можливості, які дивують і тішать, хоча й трохи лякають. Сподіваюсь, що вже у січні зможу розповісти про них без натяків, коли отримаю документальне підтвердження. 

Отже, головний підсумок року: Орінго котиться далі, по дорозі, яка відкривається поступово. Ми пристосовуємося к поточним реаліям, бо усе живе має змінюватися, щоб залишатися живим. 

Далі буде… 

О.М.