Чому людям хочеться знати біографії мистців, яких вони помічають? Чи дійсно так важливо, як мистець зміг вигадати те, що хочеться дивитися, читати, відчувати й осмислювати? Чи можна задовільнити цікавість загальними фактами або ж треба заглиблюватися у підґрунтя та контексти? 

Добре, якщо нас захоплює постать сучасна чи хоча б з епохи документування, коли є фото, відео і безліч архівів — тоді є можливість інтерпретувати якісь реальні факти на свій розсуд, довіряти дослідникам творчості й біографам. Але коли до серця достукуються слова людини, яка пройшла свій шлях у тіні «вєлікої» імперії і ми маємо непролазні хащі, де ховаються не лише скупі факти, а й безліч трактувань?

Григорій Сковорода міг би повчити, як треба створювати бездогану й захоплюючу історію життя, в яку одночасно вірити легко, бо усе логічно і взаємопов’язано, а з іншого боку — якось трохи усе казково та містично...  

Жив він так, як хотів. Робив тільки те, на що був готовий погодитися. Віру свою не зраджував і залишив нам свої слова, які з ділами не розходилися... Якось навіть нудно виглядає, дуже правильно і пафосно. Тому світу знову й знову хочеться дістатися до серцевини, до самісінької сутності доскребтися, щоб розкласти по поличкам це життя. А ще дуже хочеться домислити, прикрасити, перетворити його на зрозумілого молоді «сучасного хіпі», на гурмана, що пив тільки токайське й закусював його пармезаном чи на бродячого артиста, який щодня кудись теліпався й грав усім перехожим на флейті та скрипочці. 

Не пасе задніх у міфотворчості й наш навіжений сусід, і це не дивно — дуже багато архівів зберігається в їхніх музеях. Також минулого століття активно перекладали його твори російською. Спочатку при імперії Сковороду зарахували до лав ключових російських філософів і оспівувачів «триєдиного руського народу», а при совєтах він несподівано ставав то сектантом, то борцем за права пригнобленого народу. Та все одно щось не складалося і розтягнути образ Сковороди на весь срсрний простір не вдавалося — не йшов він за межі України. 

Чому так? Мені здається, що секрет в тому, що Григорій Савич Сковорода робив тільки те, що хотів і рухався тільки за власним серцем та бажанням. Він жив своє власне життя. А те, що ми тепер намагаємося розгадувати його таємниці — це теж спроби світу спіймати та надійно зафіксувати. 

До речі, на каналі «Реальна історія» вийшов надзвичайно цікавий фільм, у якому розвінчуються деякі міфи про життя Григорія Сковороди. Хоча недосліджених місць в біографії залишається ще багато, дізнаватися нове — завжди цікаво. 

Два роки тому, коли в нас був сковородинівський тиждень, вже розповідала про свої почуття та любов до збірки "Байки Харківські":  
«…Хоча з усіх видатних постатей зазвичай роблять плакатних героїв чи канонізованих святих, мені найближчий той Григорій Сковорода, що казав у божественних піснях: «Що потрібне, те легке, непотрібне ж є важке». І коли я вагаюся, довго не можу обрати, куди ступити далі, проговорюю це просте заклинання, щоб побачити справжню вагу сумнівів та бажань. Тоді терези схиляються і одразу бачу, що моє насправді, а що вітром в голову принесло.

Коли Сковорода у Харківському колегіумі був на посаді викладача катехізису і читав молодому шляхетству курс етики (пізніше ці лекції видали у вигляді збірки «Вступні двері до християнської добронравності»), то сказав більш розгорнуто: «Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним. Немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це...»

До речі, лекції ці швиденько були визнані за такі, що не відповідають ученню церкви, і Сковороду технічно усунули від викладання. Мабуть і тоді не можна було вірити в бога більше, аніж в інститут церкви та чітко прописані ритуали. Що ж, колегіум став біднішим на вільнодумство, а Григорій Савич поніс своє особливе щастя далі.

Щастя віри, щастя спокою та гідності, щастя простих речей, щастя сродної праці, щастя йти своєю стежкою, не озираючись, щастя дихати вільним українським повітрям…  

Ось тому в нас і буде тиждень особистої пошани людини, яка розумілася на щасті, знала чарівні слова, бачила красу і дуже любила мою рідну Слобожанщину…»

Роки йдуть. Нічого не змінюється у відчуттях. І це теж щастя.

О.М.