Головна тема тижня прийшла до нашої контент-команди випадково, бо важко розгледіти чорну кішку в темній кімнаті. Отже, попереду — різні жахи, але не для того, щоб ще більше заглибитися у пітьму, а напроти — щоб трохи розслабитися… 

Ви ж напевне знаєте, навіщо люди з давніх давен вигадують страшні історії та радо діляться ними? Лякатись — природний процес. Тисячі років людям доводилося спостерігати за тим, як якийсь тигр розриває іншого на шматки, наразі з тиграми трохи складніше, тому жахати себе уявними страхіттями — це компенсувати нестачу реальних страхів у сучасному житті людини. Більшість світу давно існує у реальності, де життя-буття відносно спокійне, та еволюцію ж не обдуриш… Тому людям потрібно відчувати жахи знову і знову. 

Патерн «налякайте мене» формувався протягом мільйонів років. Страх дійсно потрібний для навчання будь-якого виду і у людей, і у тварин. Побачив, жахнувся і знаєш, що потрібно робити, або як себе поводити, щоб не потрапити в пащу умовного хижака. Тому більшість людей роздивляються місця ДТП та відкривають страшні фото, незважаючи на попередження. У мозку людини при перегляді як фільмів жахів, так і подібних речей активізуються ті ж самі зони, які активні при посттравматичному синдромі, коли люди стали свідками справжнього жаху в житті. 

Так, людство не лише вигадує історії — воно їх ще й творить, на жаль. В українській поточній реальності жоден фільм жахів не перевершить новини. Банальність зла вже знову переповнила усі іржаві можливі резервуари терпіння і тепер тече просто по землі пекучою чорною жовчю. На нашу долю випали часи перемігшого цинізму, коли з одного боку усе зрозуміло, але з іншого — у стомленого та м’якого теоретичного добра немає сил ворухнути рукою і розірвати таке затишне павутиння брехні. 

Якби була можливість по всьому світові одночасно зупинити грошове відгодовування терористів та фанатиків, якби повернути людям волю та розум вирішувати, як жити, якби висвітлити усі таємні змови та обрутки…  Якби зупинити війни, знищення землі та відновити жагу до пізнання та творіння. Якби. Але. Ні. 

Світ вже навряд чи зміниться еволюційно, надто далеко зайшло усе. Мітинги у підтримку терористів на вулицях старої Європи, криваві русняві діаманти блищать на діамантових біржах, одна рука допомагає світлу встояти, а друга рука гарячково тягнеться до кривавих грошей, «не все так однозначно» сплітається зі спільною мантрою «а що я можу зробити» — злу тільки й треба, щоб до нього звикли, щоб не тікали від нього, а домовлялися з ним про стабільність. 

Днями потрапила мені на очі новина про Ілларіона Павлюка, який щойно отримав посаду очільника управління преси та інформації Міноборони, але річ зараз не про його дійсно гідну працю на благо країни. Одразу згадала його гучний роман 2020 року «Я бачу, вас цікавить пітьма». Книжка багатошарова і цікава, переказувати не буду, але процитую один уривок з розділу 39, яким хочу наблизити фінал складного есе. 

«…Андрій тільки супився й сопів. Нарешті звів очі й чітко, немов цитуючи якесь правило, мовив:

— Діти не мають помирати.

Ксеня гмикнула і сумно кивнула:

— От тільки реальність зовсім інша. Кожному своє.

— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду. 

— І?.. 

— Нічого хорошого там би не написали. 

— А що в цих словах поганого? 

— Що поганого… Ну, от уяви на секундочку, що твоя робота — відчинити оті ворота. Нічого ж такого, так? Просто собі відчиняєш. Щоправда, в концтаборі… — він помовчав. — Я думаю, напис над входом був зроблений саме для тих, хто може засумніватися. «Кожному своє» — це ідеальне виправдання будь-якого зла. Випало тобі відчиняти браму? Відчиняй. Їм — задихнутися в газовій камері? Добре, що не тобі. Кожному своє! А головне, ніхто не винен — просто так сталося. 

Стало геть тихо. Чути було, як в ординаторській працює телевізор. Десь за вікном огидним високим гавкотом завалував пес.

Ксеня прокашлялася і нервово глитнула. Видно було, що в неї на язиці крутилось якесь запитання, але вона не наважувалася. Андрій ледь помітно кивнув їй — самими очима.

— І які ворота відчинив ти?...»

Ось і ми підійшли до воріт тижня, кожен зі своїм чемоданом чи навіть вагоном страхів. Можливо, щось таки вдасться облишити позаду, якщо знайдемо спільний знаменник або взагалі вдасться по-харківському помножити на нуль? 

О, та це ж тільки що вирвалося назовні відлуння мого страху одного разу не розібратися з математикою за п’ятий клас та зганьбитися перед онуком, який впевнений, що бабуся знає усе в цьому світі, причому без гугла й підручників… Так, і такі дивні страхи можуть бути у людини, яка живе в зоні хвилинного підльоту. 

Починаємо, друзі! Сподіваюся, що буде страшно цікаво. 

А страшну картинку для традиційного пошуку імені згодом викладу на форумі (в своєму блозі), коли на нашому краю закінчиться несподіваний блекаут. Пітьма переслідує мене у різних формах.

О.М.