В усього є своя вартість, яку складно буває перерахувати в гроші, але в рівняння легко збираються почуття, час, принципи, а в ролі обчислюваного «ікса» виявляється ціна сприйняття нових обставин... Та досить розганяти туман по хаті — зараз розповім, що відбулося і як я це оцінюю.

«Не за будь-яку ціну» — мабуть, це одне з головних правил мого вкрай обережного просування по життю. Намагаюся складати рівняння при кожному кроці, навіть такому, який не виглядає важливим. 

Коли упираюсь в камінь посеред дороги і потрібно обирати, наліво чи направо вирушати далі, спочатку сідаю на камінь, дістаю з потайної кишені терези і починаю зважувати вартість вибіру. Якщо раптом десь потрібно буде обміняти на успіх, популярність або гроші щось з мого нерозмінного запасу совісті, спокою душі чи особистого часу — без шансів, не піду.

Минулого року влітку я була трохи не при тямі по сімейним обставинам і не встигла прорахувати можливі наслідки створення ексклюзивного підвіса з образами майбутнього нашої країни для пана Арестовича (на велике прохання нашої постійної замовниці), а потім ще раз не вгадала, коли піддалася бажанню і зробила собі й в каталог підвіс «Майбутня Україна». Розповідала про створення підвіса в есе «Срібна сторінка майбутнього», зараз трохи лише додам деталей до тієї розповіді.

Коли з початком війни зійшла над Україною яскрава зірка Олексія Арестовича, я лише посміювалася над його прихильниками, бо особисто мене він не заспокоював, не заколисував і не зачаровував. Але коли він заговорив про майбутнє країни після перемоги, я його почула і побачила. На жаль, дуже мало ще знаходжу помітних, аргументованих дискусій про нове життя, про планування відновлення та розквіту, без візіонерства та шапкозакидання. Тому хоча б який діалог уважно вивчаю і шукаю збіг зі своїми думками. 

Можна багато різного сказати про пана Олексія, про його минуле і поточне становище, про бажання подобатися, епатувати та стикати лобами різні верстви суспільства, але я в цьому не бачу сенсу. І прихильники, і ті, хто його на дух не зносить — усі залишаться при своїй думці. Підвіс я робила йому з чистими намірами і від душі, щоб світла енергія срібла м’яко допомогла такій неординарній особистості сконцентруватися на свої ролі. Півроку підвіс з власником і усе йде за планом.  Коли підвіс для Олексія Арестовича віддавала замовникам, мені пропонували для ознаки авторства підписати листівку чи якось пояснити, що саме я хотіла сказати у сріблі, але я відповіла, що Олексій сам усе зрозуміє. Так воно і вийшло: знаків у підвісі дуже багато, вони синхронно працюють разом на гармонізацію хвиль, які рухають час, і тому він дійсно сподобався. 

Далі я зробила до каталогу трохи іншу версію і на цьому місію по викарбовуванні бачення майбутнього у сріблі вважала виконаною. Перегорнула цю сторінку, свій підвіс «Майбутня Україна» носила не весь час, але й не забувала. А потім прийшло 14 лютого… День закоханих — для мене просто миле свято, коли добре продаються прикраси з серденьками. Зазвичай від цього дня не чекаєш якихось там потрясінь чи сюрпризів. Я приїхала додому, повечеряла, а потім прийшло перше повідомлення: "...там ваш підвіс Арестович показав в телеграмі". 

Я подивилася, посміхнулася і далі пила чай, показав – ну значить подобається йому, це ж добре. Канал в телеграмі там без коментарів, хвилюватися нічого. А потім пішли повідомлення, що аналогічний пост-загадка "Во что я влюблен?.." є й на інших сторінках — в ФБ, Інстаграмі та навіть у Вайбері (навіть не знала раніше, що там також є канали). Остаточно посміхатися перестала, коли побачила коментарі в інсті, бо там вони в нього не відключені. Ті, хто читають орінговські новини, знали виробника підвіса і поділилися інформацію, де можна таке знайти… Когось я встигла вмовити в особистих видалити повідомлення, але не всі відмітки побачила, і коли о другій ночі пішла спати, ситуація остаточно вийшла з-під контролю. 

Наступні два дні я не хочу навіть згадувати, але не зможу забути. Несподівана увага людей, які раніше ніколи не чули про нас, не знали, що ми робимо, і щось від нас хотіли, виявилася вкрай складним іспитом. Безліч дивних повідомлень та запитів по всім каналам перетворили мене в нажаханого мізантропа. Одне діло просто пояснити у ввічливий переписці, що підвіс для пана Олексія зі словами «Русь-Україна» був зроблений в єдиному екземплярі, ми можемо лише запропонувати подібний підвіс, але з узагальнюючим написом «Майбутня Україна». Замовляти чи ні наявний підвіс — людина вирішує особисто. За два дні та сотні питань в нас придбали аж чотири підвіса. 

Та зовсім інша справа намагатися пояснити…

- чому ми не хочемо зробити повтор того підвіса; 

- чому не приймаємо зараз індзамовлення;

- чому ми не «зажралися», і що ми не зневажаємо тих українців, «які мордою не вийшли» для індзамовлень;

- навіщо ми взагалі робили підвіс для такої людини; 

- що саме на ньому зображено;

- що через місяць він все одне не з’явиться;

- що наш підвіс «Майбутня Україна» не плагіат підвіса Арестовича і його підвіс теж не плагіат… 

Додам, що Олексій показує підвіс ще й на ефірах (прямісінько в камеру), тому хвилі повністю ще не вщухли і кожного дня нас знаходять для нових діалогів.

Не буду цитувати складні пасажі, кумедні випади та реальні спроби образити, хоча й хочеться поділитися. Та не стану це робити, бо поважаю право вільних людей у вільній країні мати будь-яку думку (в межах чинного законодавства), навіть якщо вона мені дуже не подобається. І це правило розповсюджується як на пана Олексія, так і на усіх інших, без виключень.

Тому намагаюся з’їсти несподівану популярність на самоті та перетравити цей досвід максимально швидко. У популярності є дуже велика ціна — час та нерви. Можливо, вона й конвертується потім в щось дуже приємне, але в моїх рівняннях гроші рахуються по іншому курсу.

Спокій коштує набагато більше. 

Ми дійсно зараз не маємо потреби в тому, щоб бути широко відомими, бо кількість рук обмежена. Нас рятує проста продаж прикрас з наявності, без індивідуалізацій, бо немає можливості творити особисті дива. 

Немає жодного сенсу конвертувати чиюсь шалену (інколи навіть божевільну) відомість у власну, бо це зовсім не наш вимір існування і не наш шлях. 

Але якщо я раптом знову захочу ризикнути і зробити щось дивне, в каталог чи якійсь людині, то чи маю на це право?

Маю, і без виправдань, бо я — вільний митець у вільній країні. І у моєї країни точно є майбутнє. 

Отже, усе зробила влітку вірно? Та й мабуть так…  

О.М.