Клята війна спотворює світи усіх, кого вона зачепила. І здається, що вже немає різниці, якою людиною ти був до війни — має значення, хто ти зараз і яким ти бачиш життя після перемоги.
І ось що цікаво… З першою тезою (важливо, хто ти зараз) згодні усі мої знайомі, а от друга теза (важливо, яким ти бачиш життя після перемоги) чомусь викликає дивний спектр емоційних реакцій, від сумної посмішки та зітхання до відвертого заперечення.
Зрозуміти це легко навіть без екскурсів у психологію. Коли існує реальний ризик для життя свого і близьких, коли у багатьох розірвано зв’язок з постійним оточенням та з рідною домівкою, коли горе і сум вкривають усе навкруги, нібито лава з бездонного вулкану, коли майже усі змирилися з незворотністю часу, неймовірно важко примусити себе подивитися у майбутнє.
Але ж треба себе примушувати, щоб відшукати у всесвіті бажані версії свого майбутнього, бо це — як дуже гіркі ліки: умовити себе проковтнути їх важко, але вони допоміжні у боротьбі зі страшною хворобою війни.
Про свої особисті сподівання вже писала місяць тому (есе «Яке майбутнє після війни?»), а сьогодні вирішила рішуче зазирнути у майбутнє Орінго, бо чим далі, тим більше розумію, що не відокремлюю себе від нашої родинної справи.
Для цього запланувала працювати вдома, щоб провести день на самоті та зробити спробу потоваришувати з майбутнім. Програму подорожі обрала збалансовану:
- спочатку дала собі відіспатися у самій тихій кімнаті, де міцно зачинила усі вікна;
- потім нагодувала себе смачненько;
- вигуляла організм у лісі, поки не почався дощ;
- зробила велику чашку кави, відкрила ноутбук …і зависла.
Мозок потребував негайно дізнатися новини, глянути хоча б одним оком у телеграм-канали, перевірити замовлення на сайті, дізнатися, що там без мене робиться на виробництві. Немов стадо чортів, мої думки вимагали кинутися у звичний потік буття і терміново повернутися в єдино правильну точку «тут і зараз».
Ой леле.. яка ж слабка людина та безпорадна перед спокусами, на жаль...
Я таки уважно переглянула новини, пабліки, наш сайт, дірект Інстаграму і внутрішній чат. Потім поспілкувалася з командою і з родичами. Та й вирішила прибрати на кухні, якщо вже так вдало опинилася вдома. Музику гучніше та вперед!
За годину заморилася, зробила ще одне відерце міцної кави, присіла відпочити перед новими звершеннями на ниві домашнього господарства і зрозуміла, що сьогоднішній бій я вже програла.
Є в мене давня звичка — якщо ніхто не чує, повторюю свої думки вголос і навіть дискутую сама з собою. І ось у той момент, коли після "Братів Гадюкіних" вже мали грохнути неймовірні Жаданові "Мальви", у мить тиші почула чітку фразу "ти програла собі битву за майбутнє". Прибирати чомусь розхотілося…
Досить ховатися за «тут і зараз», бо тут і зараз є не лише праця, надія, турбота, драйв, творчість та адреналін. Навкруги — прифронтовий і вкрай задовбаний за вісім місяців Харків, фанерні вікна, які не дають нічого забути, а усередині — невпевненість увечорі, чи буде щось зранку, і сумніви вранці, чи все встигну до вечора. Та мабуть годі вже себе жаліти. Годі жалітися, що життя важке. Життя є — є й майбутнє.
То ж яке воно, це майбутнє? Чи буде там щось прекрасне, чи не буде воно до нас занадто жорстоким?
Вимикаю музику, прибираю каву і вирушаю у подорож. Бачу перемогу, щастя і сльози. Заплющую очі, щоб випадково не подивитися на календар і не розголосити потім секретні дані, бо це небажане втручання у подорожі у часі. Рухаюся далі.
Відкриваю очі. Бачу на столі плани будівництва нового одноповерхового Орінго: просторі майстерні для срібла і золота, зручна крамниця, кімната для літотеки, велика студія для малювання та майстер-класів, бібліотека, музей і чомусь – кав'ярня. Ну таки без кави ніяк…
Далі знову очі заплющую і опиняюся в планах, що вже ожили: гарне, відкрите сонцю подвір'я з квітами та лавочками, є дивні рухливі інсталяції, присвячені окремим колекціям і деякі я легко пізнаю. Стіни з бірюзово-синіми кахлями азулежу, які чудово доповнюють сонячні панелі даху. М'які обриси будівлі і жодних гострих кутів там, де можна боляче впилятися ногою… Я торкаюся цих стін та синіх дверей, знаходжу вхід і опиняюся в звичайному мурашнику, коли усі поспішають за своїми справами. Мені посміхаються, бачу знайомі обліччя.
Усі кімнати різні, лампи, меблі і колір стін теж відрізняються між собою, а великі екрани показують мені зовсім незнайомий сайт, який хочеться запам'ятати. Люди перед екранами розмовляють не лише українською, чути різні мови.
Гарні коробочки різної форми складаються на столах біля двері і нова упаковка мене захоплює. У затишній крамничці усі вітрини можна відкривати і самостійно примірювати прикраси, на стінах не тільки дзеркала, а й картини. Поруч кумедна кав'ярня, де тістечка та бутери теж нагадують казкові сторінки Орінго. Іду в майстерні, вдивляюся в те, що лежить на верстатах, беру до рук нові каблучки з містами, намагаючись вгадати назву, задоволенно бачу нову ливарню, про яку не могла й мріяти колись. Люди посміхаються та вітають мене. Тож я теж існую у майбутньому?
Відчуваю не тільки радість і захоплення від побаченого. Мені важко триматися там довго, хвилююсь, що стіни розтають і замість яскравого сонця я побачу похмуру осінь сьогодення. Боюся виходити з подвір'я на вулицю… Що я там побачу? Яке місто? Яких людей? Та у останню мить, коли зображення починає розчинятися у повітрі, відпускаю страхи. І отримую жадані відповіді.
Знаю, що буде вкрай важко. Знаю, що є безліч інших вимірів майбутнього і мені просто пощастило побачити те, до чого варто намагатися дістатися. Але й знаю і те, що працювати сьогодні потрібно у конкретному напрямку, потрібно йти за покликом душі, ламаючи по дорозі кригу війни і зневіри.
І як же влучно заспівав мені Жадан, коли я повернулася додому: «Мама мене вчила, що зневіра то зло…»
Усе переборемо, ворога переможемо, щастя збудуємо!
Тримаймося, друзі.
О.М.
------------------
LeTim
Сб, 22/10/2022 - 21:22
nadiya-ye
Пнд, 24/10/2022 - 17:21
Aviamasha
Ср, 26/10/2022 - 23:00
ВикторияВ
Чт, 27/10/2022 - 13:09