Вікно для мене завжди було в топі понять, одне з найуживаніших слів. Це не тільки корисний винахід людства і чудовий багатогранний символ, вікно ще й вкрай естетичний фрагмент матеріального світу, рама для живих картин і портал для мрійливих подорожей. 

За вікнами будинку я бачу листя, що жовтіє, й аметистові сливи, за вікнами автомобіля миготять обличчя й паркани, у вікнах на екрані ноута штовхаються численні таблиці, фотографії та тексти, а у вікнах можливостей уже починає відчуватися якийсь боязкий рух за щільно прикритими віконницями. Ставні відчиняти поки зарано, але в щілинку підглянути хочеться, дуже цікаво, що ж ми з вами будемо створювати після перемоги...  

Перші вікна у людей виходили маленькими, каламутними, тьмяними, з бичачого міхура або слюди. Вони погано пропускали світло, але це був початок великої історії. Потім з'явилося скло ручної роботи, і хоча воно теж не відрізнялося особливою прозорістю, завдяки вітражним вікнам до храмів прийшло небесне світло. Навіть зараз захоплює дух від пишноти кольорових вітражів, а уявляєте, що відчували люди тисячу років тому, переступаючи поріг храму?

Сережки "Мереживо вітражів"

Пізніше в Європі почали виготовляти прозоре скло і вікно стало важливим героєм Відродження. Побачене крізь вікно - це готова картина, призначена для споглядання. Навіть живопис став сприйматися, як окреслене межами рами відчинене вікно в інший світ. Портрети на тлі віконного отвору стали дуже популярними, і на полотнах з'явилося відчуття простору... 

А ще вікно - сцена, на якій розгортаються різні сюжети. Ах, які ж хвилюючі серенади співали під зачиненими вікнами, щоб вікно прочинилося і ніжна рука кинула вниз троянду! Та що там троянда... Через вікно можна було втекти до свого коханого!

Набір каблучок "Світ у вікні"

Хочу згадати і про вікна геніального художника Рене Магрітта (пам'ятаєте, співала оди його творчості в статті про магічний реалізм, ювелірний стиль Орінго?) Його вікна ваблять таємницями, гіпнотизують світлом, а інколи й розбиваються...

Приблизно раз на десятиліття Рене писав картини, де на осколках скла залишаються завіконні пейзажі, як частини шарів паралельного світу. Моя улюблена, «Ключ до полів», написана майже дев'яносто років тому, задовго до війни. І виявилася пророчою.  

Розбиті вікна в Харкові стали звичним елементом міської атмосфери. Майже щоранку характерний шурхотно-дзвенячий звук пливе над асфальтом - це харків'яни вигрібають наслідки нічних обстрілів шалених завойовників, і десь за містом збираються тонни віддзеркалень нашого мирного життя.

Тонкий шар паралельного мирного світу відколюється від сильно задовбаного залізобетонного скелета. Іноді просто опускаються руки, коли розумієш, у якій кількості харківських вікон уже не з'явиться світло, і як складно буде запалити світло в втомлених очах.

Ось так, наприклад, наші відображення зустріли День незалежності, та так його і провели (не можна було переміщатися містом через комендантську годину). Було сумно і тривожно, довелося терпіти і вірити, що все залишиться на своїх місцях за розбитими вікнами. 

Але після того, як усі наслідки розгребли, уламки змели, переконалися в цілості важливих речей, а порожні отвори оперативно забили фанеркою, прийшло розуміння - за цими глухими до емоцій і такими, що нічого не відбивають, вікнами однаково триває життя, як усередині, так і зовні.

І кожен день цього життя наближає нас до нових, більших і прозоріших вікон. Наближає до Перемоги! 

З любов'ю, Олена Маслова