Деякі речі, що здаються складними, насправді дуже прості. Ця думка виникає в мене щоразу, коли мені ставлять питання, чи складно вести ювелірний бізнес у Харкові під час війни. Розказую: щоб це уможливити, потрібно зробити лише сім кроків… 

Крок перший. Піднятися з дивана і вийти з хати.

Якщо вам здається, що це не крок, хочу посперечатися.  Нема жодної справи, яку можна виконувати, не рухаючись, лише переглядаючи стрічку новин.

Нульова точка для будь-якого сценарію провалів чи перемог — вдасться чи ні підняти ліниву дупу з дивана.

Отже, рішуче рухаюся вперед, не даючи себе умовити, що наразі рухатися небезпечно, що прикраси нікому непотрібні і що можна буде спробувати колись потім, коли настане мир та сприятливі обставини. 
 

Крок другий. Не відчувати себе жертвою обставин. 

От це вразливе місце: тільки дай слабину і відчуй несправедливість такого ставлення Всесвіту до моєї особи хоча б на мить, і в цю шпаринку миттєво сунуться невимовний жах війни, шалена злість, хвилювання за усіх близьких, а на додачу до них стереотипи на кшталт «марно прожиті роки», «відсутність стабільності», «темне майбутнє» та інший ментальний мотлох, несумісний з життям. 

Тільки впусти і мене відкидає до м’якого дивану, де хвилювання і підступне рюмсання накривають знесилені тіло й душу своєю нібито такою потрібною м’якою ковдрою. 

Як тільки щось з цього підповзає до порогу, беру найміцнішу мітлу і відправляю куди подалі.  

Крок третій. Робити усе, що можна зробити зараз.

Якщо є можливість добре робити маленьку справу, це набагато краще, ніж чекати великі можливості для грандіозних звершень.  

Я не в змозі миттєво змінити обставини. Не в моїх силах припинити війну, врятувати тих, хто лишився і заспокоїти тих, хто поїхав, відновити зруйновані міста. Що я можу, якщо не можу нічого?

Віктор Франкл казав так: «... щодня та щогодини життя ставить питання, і ми повинні на них відповідати — не розмовами чи роздумами, а дією, правильною поведінкою. Адже жити — зрештою, означає нести відповідальність за правильне виконання тих завдань, які життя ставить перед кожним, за виконання вимог дня та години…», тож я можу просто реагувати на виклики дня і творити маленькі дива не для великого світу, а для окремих людей. 

Крок четвертий. Уважно дивитися на всі боки.

Бути уважною в кожному моменті дня: під час водіння авто, під час розмов з близькими та переписок з замовниками, під час нальотів та обстрілів, при плануванні та при виконанні планів. 

Наразі я залюбки підписую листівочки, коли посилки їдуть до бабусь від онучок з Європи і до дівчат від хлопців з ЗСУ. Маю кілометровий список побажань на випадок «якщо буде можливість» і майже завжди ця можливість якимось дивним чином знаходиться. Намагаюся пам’ятати усі деталі і вдячна, що пам’ять не підводить, а навпаки — вдосконалюється.  Намагаюся дивитися на світ добрими очима і робити добрі справи, бо чиясь крапля радощі може виявитися вирішальною і таки зламає хребет злу.

Крок п’ятий. Всюди шукати красу.

Знову Віктор Франкл. У його кніжці «Сказати життю "Так". Психолог в концтаборі» описана подія, дуже співзвучна моєму світовідчуттю:

«…Якось увечері, коли ми, смертельно втомлені, з суповими мисками в руках вже розташувалися на земляній підлозі, раптом вбігає наш товариш і буквально вимагає, щоб ми, незважаючи на всю втому і весь холод, вийшли на хвилинку: не можна пропустити такий "гарний захід сонця". 

І коли ми вийшли і побачили там, на заході, палаючу смугу неба, що червоним блиском відбивається в калюжах плацу, скупчені аж до горизонту хмари химерних форм і цілої гами відтінків, від синьо-стального до вишневого, — коли ми побачили все це, серед похмурих табірних бараків, то після хвилинного мовчання хтось сказав: "Як прекрасний міг бути світ!"…»

Навіть якщо дуже поспішаю, зупиняюсь, побачивши красу. Фотографую або запам’ятовую заходи Сонця і хвилі ставку, хмари і світанки, квіти і птахів, калюжу і вулиці, посмішки друзів, улюблені ілюстрації в книжках... І звісно, народження нових прикрас, бо такі миттєвості вже неможливо відчути знов. Навіть у глибокому вирі відчаю знаходжу щось красиве, здатне розтопити намерзаючу кригу в серці. 

Крок шостий. Любов повинна мати шанс.

Навколо океан ненависті, що стає лише глибшим з кожним злочином ворогів. Ненависть у повітрі розноситься з димом пожеж після обстрілів. Ненависть тече з екранів. Ненависті стільки повсюди, що майже неможливо пройти скрізь день і не ковтнути цю роз’їдаючу отруту. 

Чи до любові зараз? Мабуть так.

Тільки любов є антидотом до чорної ненависті. Тільки любов дає сили рухатися далі. Тільки любов є те остаточне й вище, що виправдовує наше тутешнє існування, що може нас підносити та зміцнювати. 

Любові, прощенню та вдячності треба постійно вчитися. Це тільки ненависть нав’язлива, а вони — ні.

От і вчуся щодня любити ще більше життя і Всесвіт, близьких та рідних, країну та місто, і себе тощо… 

Крок сьомий. Вчасно зупинитися.

Як би не складався день, вдало чи не дуже, зробила я усе заплановане або справи не склалися, колись треба пригальмувати. І зробити це треба вчасно, а не тоді, коли розірве гальмівний шланг (випадок з життя у червні — доїхала додому на авто без гальм, а на наших шляхах — це неабияке випробування).  

Якщо не зупинятися, то можна не встигнути перевірити, чи туди я біжу, чи все я роблю якнайкраще і навіть можна не помітити казкове небо, коли Сонце йде відпочивати.

А ще зупинятися треба, щоб у недільний вечір сісти на зручний диван і написати щотижневе есе.   

Ось такі мої сім простих щоденних кроків.

Потім бог дає новий день і треба починати знов. Дякую!

З любов'ю, Олена Маслова