«…Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном

зривалась далека канонада.

Кралась жуть.

За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом…»

(Іван Багряний, «Етюд», 1921 рік) 

Життя людини непередбачуване: ось ніби тільки в тебе було усе добре, аж як раптом налітає буревій, трощить навколо усе важливе і якщо пощастить вижити — той же буревій закине цю людину з епіцентру куди подалі. Розкидають буревії людей по земній кулі як насіння, звісно, не розбираючись, чи у змозі те насіння прижитися на новому місці. І біжать люди над палаючими прірвами війн та репресій. Деякі біжать навіть не заради порятунку життя й тіла свого та рідних, а заради порятунку душі, бо немає раю там, де найстрашніші кола пекла створюють ті, хто здалеку виглядають нібито людьми. 

Життя і творчість Івана Багряного — це наочний приклад людини, не лише вцілілої у буревії радянщини. Він голосно розповідав у своїх книжках про те, що робили з українцями заради утримання України в полоні, у якості наймички росії. Слова, які були написані й надруковані у вимушеній еміграції, залишилися нам у спадок. А тим, в кого часу замало, щоб прочитати його романи, можна просто прочитати листа «Чому я не хочу вертатись до СРСР?».  Для мене цей лист-памфлет є нагадуванням, чому Україні ніяк не можна віддавати свою незалежність, чому буяє наразі війна, що ніколи й не припинялася, тліла підспудно завжди, бо не можуть мирно співіснувати поруч бажання волі й бажання мати тупих рабів. 

Буревії темних часів викинули Івана Багряного з рідної країни, як і багато інших наших співвітчизників. Двісті тисяч українців опинилися після Другої світової війни у таборах Ді-Пі (для переміщених осіб) на німецькій території, яку контролювали американці. За домовленістю між совєтами і країнами-переможницями люди, які на 1939 рік були совєтськими громадянами, після закінчення бойових дій мусили повернутися додому. Репатріаційні комісії полювали на українців по таборах, примусово повертаючи їх "додому", але Іван Багряний голосно пояснив у своєму відкритому листі (1946 рік), хто такі справжні окупанти на українській землі:

«…Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — "місцевим націоналізмом".

Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по "сталінській конституції" мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу. Одначе це лише в теорії.

А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм "рівноправним" союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить на створенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиною мовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою. Тому найменший прояв власної волі будь-якої з "рівноправних" націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором…»

Майже вісімдесят років минуло з публікації цих думок, а чи змінилося щось у східного сусіда? Хіба що більшовизм трансформувався в рашизм, але сутність хвороби від цього не змінилася. Як не змінилося й традиційне ставлення до людей:
«…Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: "В СССР людєй хватіт і нєчово церемонітса"…»

Дуже хочеться продовжувати розмову про Багряного, про Мистецький український рух (МУР) та «Сад Гетсиманський», який спочатку прочитали в інших країнах, і лише згодом — в Україні, проте не впевнена, що так багато слів хтось зможе зараз проковтнути. Якщо зірки складуться у правильне сузір’я — продовжу. А як ні — то хоча б нагадаю про вже створене. Будь ласка, подивіться на нові портрети підвіса «Світ-Всесвіт», який з’явився два роки тому і пригадайте історію його створення, щоб не потонув цей важливий амулет від забуття й легковажності у безодні часів. 

Мене він рятує від запаморочливого відчуття нескінченності війни та безвиході. Дивлюсь на нього, слухаю вибухи й знову повторюю ці слова:

«…Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком… І вони йдуть… Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись, доти, доки її не перейдуть…»

Буде ранок, друзі. Я вірю, що ми його побачимо. 

З любов’ю, Олена Маслова

P.S. А чи здогадаєтесь ви, що за дзвіниця на підвісі «Світ-Всесвіт» та чому вона там?