Небагато міст можуть похвалитися історією настільки ж бурхливою і багатошаровою, як в Ужгорода. Кількість народів і культур, що залишили свій слід у місті, навіть підрахунку насилу піддається: тут і стародавні слов'яни, й угорці, й чехи, й українці, й євреї, і навіть це не все. Так вийшло, що Ужгород постійно опинявся в епіцентрі чогось історичного.

Ужгород – місто дуже давнє; історію поселень і фортець на місці майбутнього Ужгорода можна простежити мало не до першої появи в цих місцях слов'ян. Найстаріші свідчення стверджують, що Ужгород виник на землях загадкового народу білих хорватів. До сучасних хорватів вони мають вельми умовний стосунок: це було слов'янське плем'я з неабиякою скіфською домішкою, і навіть своє ім'я вони отримали зі скіфської мови: «haurvatā» означає «страж, захисник».

Свідоцтва з тих далеких часів темні й ненадійні, однак якщо їм вірити, то білохорватське місто Унгвар лише трохи розминулося в часі з останніми скіфами на цих землях. Утім, тоді воно ще навіть не було Унгваром – це ім'я дали місту угорці, які прийшли наприкінці IX століття: «var» угорською «фортеця, замок», а ось «ung»... А що це таке, ніхто не знає, навіть самі угорці; вважається, що це стародавня назва річки Уж, але що воно означає і звідки взялося – і донині загадка.

Утім, уже пізніше, у Середні віки, в угорських літописців існувала своя, вельми оригінальна версія подій: не угорці дали ім'я місту, а... навпаки! Мовляв, у IX столітті (яке для літописців уже було сивою давниною) воїни князя Альмоша захопили фортецю Унгвар, і Альмош зробив її головним містом своїх нових володінь. А його воїни, а потім і він сам, і весь його народ, стали називатися «унгварами», тобто «угорцями»! Версія, чесно кажучи, дуже дивна – але красива, цього не відняти.

Замкова гора на поштівці 

...Унгвар був містом скіфсько-слов'янським, потім тривалий час угорським, потім австрійським, українським, навіть на певний час чеським (а потім німецьким і радянським, але це всім відома і найсумніша частина історії). До речі, саме чехи 1920 року закріпили за містом його нинішнє ім'я. До цього «Ужгород» був неофіційною слов'янською назвою, яку використовували опозиціонери австрійської влади. Серед німецьких топонімів вона звучала зухвало: політичні вподобання співрозмовника легко вгадували за тим, яким ім'ям він називає своє місто.

Вже після Першої світової війни, коли місто на недовгий час приєдналося до новоствореної Чехословаччини, чеська влада затвердила за ним ім'я «Ужгород» – як символ гордості та незалежності слов'янських народів, що жили в ньому. Втім, до спорудження однієї з найцікавіших архитектурних споруд міста доклалися не чехи і навіть не угорці. В історії цієї будівлі вистачало і яскравих, і сумних сторінок… Мова про Ужгородську ортодоксальну синагогу. 

Єврейська громада жила в Ужгороді з часів Середньовіччя. Історик і археолог Тиводар Легоцький доводить, що євреї вже жили в місті в XIII столітті (в цей час тільки-тільки заснували Львів!). Напевно, вони мали якісь приміщення для молитов, але ні їх самих, ні свідчень про них історія не зберегла. Перша відома історії ужгородська синагога була збудована 1794 року на місці... колишньої корчми. Однак на початок XX століття вона вже перебувала не в найкращому стані, тому громада ухвалила рішення про будівництво нової. Це мала бути синагога, що відповідатиме духу часу: велика, світла. яскрава, схожа не на фортецю, як у Середньовіччі, а на палац. Було вирішено звести і прикрасити її в популярному «мавританському» стилі: ошатному, барвистому, з безліччю розписів, візерунків і дрібної пластики. Крім того, в синагозі планувалося провести водопровід і електрику. 

Будівництво почалося в центрі міста на набережній Ужа. Нова чудова будівля виросла на набережній практично миттєво: вже 1904 року синагогу було офіційно відкрито й освячено. Стара синагога 1907 року, на жаль, постраждала від пожежі, і центр єврейського життя міста швидко перемістився в нову. І не дивно: синагога мала величний і святковий вигляд не тільки зовні, а й зсередини, до того ж у ній була чудова акустика: під час богослужінь Тору не читають, а фактично співають, тож можна уявити собі, як сильно звучали в новій синагозі молитви.

Синагога у 1915 році

На жаль, яскраве життя синагоги тривало менше сорока років. Під час Другої світової війни німецькі війська, які зайняли місто, використовували будівлю як стайню. У 1944 році Ужгород був «звільнений» від фашистських загарбників радянськими загарбниками. А 1947 року будівлю передали у відання Міністерства культури УРСР, яке вирішило використати її «для потреб сучасності» і переобладнало колишню синагогу на філармонію (тим більш що хороша акустика сприяла). 

Якщо згадувати історії інших релігійних споруд за радянських часів, то можна зрозуміти, що синагога витягла щасливий квиток. Перетворившись на храм музики, вона зберегла вражаючий вигляд і досі заслужено вважається однією з найкрасивіших будівель Ужгорода. Залишилися недоторканими й досі надихають своєю красою і яскраве, жовто-помаранчеве зовнішнє оформлення, і колони, і візерунки на фасаді та високі вікна. Вона, хоч і з величезними труднощами, витримала всі випробування часу і зберегла неповторність: якщо погортати відгуки про ужгородську філармонію, то стає зрозумілим що будівля нікого не лишає байдужим. Люди їдуть з інших міст, щоб помилуватися пишно оздобленою спорудою і насолодитися музикою саме в ній.

Сучасний вигляд філармонії

Якщо в цій історії і є якийсь привід для оптимізму, то він саме тут: люди не тільки руйнували красу, а й намагалися її зберегти. Ще за радянських часів будівлю двічі реставрували: розташування над річкою, звісно, додає величності, але водночас збільшує ризики для фундаменту, тож, його потрібно час від часу укріплювати. Зробили й косметичний ремонт, щоб яскравий, сонячний зовнішній вигляд будівлі не згас. А нещодавно подбали про безбар'єрний доступ до великої концертної зали на другому поверху й мережеве живлення на основі сонячних батарей: музика не має стихати й під час війни й повинна бути доступною для усіх. На сайті філармонії можна дізнатися більше про її останні новини, найближчі концерти, майбутні активності та історію будівлі.

Доля філармонії в Ужгороді дивним чином перегукується з історією Органного залу в Рівному. В обох містах – старовинні культові будівлі, видатні й новаторські для свого часу. Обидві мають важку долю, завоювання і руйнування. Обидві, врешті-решт, були відроджені з руїн зовсім в іншій якості, і обидві – дивовижний збіг! – виявилися пов'язані з музикою. Ба більше, і в костелі, і в синагозі є діючий орган, причому органи були створені однією і тією ж чеською фірмою! Можливо, така схожість насправді зовсім не випадкова?

Саме за красу і неймовірну стійкість ця велична споруда була обрана як символ міста для нової каблучки з колекції Орінго "Ужгород. Закарпатська філармонія". У сріблі вона має дуже впізнаваний вигляд, аж до найдрібніших деталей – вікон, колон і навіть візерунка на керамічних плитках фасаду.

Ідеально вписуючись в окружність каблучки, будівля Закарпатської філармонії плавно розчиняється у квітах сакури – ще одному промовистому символі Ужгорода. Відомо, що в багатьох містах Закарпаття ростуть сакури; екзотичні для місцевих широт дерева, проте, прекрасно себе почувають і щовесни розквітають, привносячи в міста трохи японського колориту. А вперше сакури з'явилися саме в Ужгороді в 1920-ті роки. з ініціативи чеської міської влади. Пізніше їх стали висаджувати і в сусідніх містах; зараз сакури – такий самий впізнаваний символ Закарпаття, як і середньовічні замки. А в Ужгороді, з якого все почалося, щорічно проводиться міжнародний «Сакура Фест», фестиваль на честь весняного цвітіння, свого роду ханамі по-українськи. 

До речі, щодо появи сакур в Ужгороді існує свого роду міська легенда. Розповідають, що колись імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I приймав у себе делегацію з Японії. Дорогою до австрійської столиці гості зупинилися в Мукачеві. І там у них вкрали подарунки, які вони везли імператору. Ні, це були не гроші і не скарби, а дещо набагато цінніше – саджанці сакур! Екзотичні дерева швидко купили місцеві жителі, і так сакури з'явилися спочатку в Мукачеві, потім в Ужгороді, а потім «розійшлися» по всьому Закарпаттю.

Насправді це легенда, звісно ж. Хоча б тому, що не можна просто взяти пару закарпатських сакур і розвести з них цілий сад – ці неймовірно красиві дерева не дають плодів. Розмножують їх штучно, прищеплюючи живці вишням і черешням. Це довга, копітка праця, для якої, до того ж, необхідно мати відповідну освіту. «Випадково» розвести сакури неможливо, для цього потрібно витратити багато зусиль, часу і любові. Тож ужгородські сакури оселилися в місті абсолютно законно! Вони – теж свого роду пам'ятник умінню людей створювати красу. 

Витончена аркова галерея на іншому боці шинки належить найзагадковішій будівлі Ужгорода – Совиному гнізду. Що це таке, хто його побудував і як планував використовувати – загадка досі. Її називали і пивоварнею, і готелем, і поштовим відділенням, і столярною школою. Відомо, що величезна будівля зі значними підвалами була побудована наприкінці XVIII століття і вочевидь була призначена для якихось господарських цілей. 

Найправдоподібніша версія, яку висувають дослідники – «Совине гніздо» було складом. У його стінах зберігалися зерно і борошно на ціле місто, а у великих підвалах затишно себе почували бочки з вином і пивом. Але кому знадобився склад таких розмірів? Припускають, що він був державним, у ньому зберігалися громадські запаси хліба і пива. Однак на початку XX століття його вже перестали використовувати за призначенням, величезна будівля спорожніла і отримала прізвисько «Совиний замок» або «Совине гніздо» – тому що, окрім сов, у ній ніхто не жив. Під час Другої світової війни вона ненадовго ожила, якщо так можна сказати – у її підвалах організували собі притулок дві єврейські сім'ї. Після війни і донині Совине гніздо так і залишилося загадковою старовинною пам'яткою, яка, втім, і без усяких пояснень є цілком гарною і самодостатньою.

Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

Велич ужгородської філармонії, яка зуміла залишитися мальовничою незважаючи на всі випробування, перегукується з тендітною красою квітів сакури і таємничими арками «Совиного гнізда». Сакура, як відомо, цвіте лише кілька днів; синагозі також не довелося насолодитися довгим розквітом. Час узагалі не надто лояльний до краси. Однак сила краси аж ніяк не в довговічності, а вже в самому факті свого існування.

Женя Орінго