Учора була середа, важливий день, на який я багато чого запланувала. Плани — це дуже добре, звісно... Плани — це дороговказ і важлива частина ведення нормального бізнесу. Але наразі мої плани такі коротесенькі, як довжина кроку шляхетної гейші…
… та й бізнес ще вкрай ненормальний.
Мала наміри показати вам сьогодні, як я героїчно перераховую камені, але до літотечного комоду ані ноги, ані руки мої так і не дотягнулися. Гребла і гребла довоєнні замовлення, бо вже майже два місяця ми ніяк остаточно не дамо ладу давнішим справам і тому не можемо планувати щось нове.
Чому ж так складно робити те, що багато років було стандартними процесами та не потребувало ніяких надзусиль? У лютому, до початку війни ми упевнено приймали замовлення будь-якої складності, ЮДО щодалі набирав оберти, і завдяки цьому 24 лютого в нас на руках залишилася чималенька купа невідправлених замовлень на виготовлення прикрас, як передплачених, так і ні.
У підтвердженого замовлення (не з розділу «У наявності», а «Под заказ») у минулому техпроцесі було від 15 до 25 точок проходження і контролю, саме тому ми могли одночасно тримати в роботі до тисячі замовлень, не плутатися і виконувати їх своєчасно. На усіх етапах створення прикрасу супроводжувала особлива перепустка – «наряд» – і без цих перепусток прикраси ніколи не ходили між столами та поверхами. Як тільки з литва з’являлися срібні напівфабрикати, вони розкладалися по пакетикам і далі, до самого виходу «в люди» існували поруч з папірцями.
Роками ми вдосконалювали цю складну систему пріоритету клієнтських бажань, робили її максимально гнучкою і зручною, але ось раптом побачила її повний крах в умовах військового часу. Нема людей, щоб ретельно відстежувати процеси, усе багато разів переглядати і зважувати, нотувати і перекладати папірці. Нема часу робити течію замовлень плавною та повільною, бо інакше сприймається навіть не день, а години і хвилини.
З початку війни всередині ювелірного будинка запанувала моторошна тиша, і все срібне, кам’яне та паперове раптово залишилося в безлічі місць.
Раніше у кожного з працівників існували стандарти якості і беззаперечний напрямок виробничого руху, але при тому я не заперечувала проти індивідуального ставлення до робочого місця та методів обробки завдань. Коли зникла щоденна тяглова сила системи, на передній план виступила індивідуальність, хай їй грець.
Ось вже майже два місяця я сортую з десятків місць паперові ярлики, підбираю до них потрібні прикраси, роблю списки та таблички, по яким Оксана цікавиться в людей, чи готові вони отримати прикраси.
Уявляєте, скільки часу потрібно на те, щоб витягнути з тісного пакетику скручений номером усередину бланк і звірити, чи усе у замовленні є? І так сотні разів.
Щось з замовлень чекало каменів чи клеймування, деякі каблучки були вже в розмірі, інші – ні, щось треба було тільки родувати та біркувати, а інше існувало тільки на папірці та в уяві… А ще у печі стояли майбутні ялинки, в гарантійному відділі були як готові прикраси, так і не розібрані посилки, одні замовлення потрібно складати з іншими, щось відправляти, щось відкладати, щось анулювати. І все це було у такій кількості, що хотілося сісти посеред кімнати, заплющити очі і співати «Омммммм…».
Ні, це я не скаржуся. Навіть самі заплутані та виснажливі завдання дозволяли мені не лишатися на одинці з роздумами про те, що робити далі. А вічна любов до срібла була потішена кілограмами перемацаного власноруч металу.
Але й не хвалюся, бо є мало втішного у тому, щоб переосмислювати і завершувати величезний етап життя примусово, при таких обставинах.
Я добре розумію, що ніколи не буде так, як раніше.
Так, Орінго обов’язково продовжиться, але як ми будемо працювати, де саме і у якому складі, наразі мені достеменно не відомо.
Потрібно завершити усі минулі справи, розраховуватися по зобов’язанням, відпускати зітхання та марні надії і починати будувати нові системи бізнесу. Системи, що дозволять дарувати людям радість, існувати в зруйнованій економіці, не накопичувати борги і знаходити можливість для подальшого розвитку. І при цьому у бізнесі беззаперечно повинні зберегтися людяність, відкритість, доброта та цікавість, які завжди були притаманні Орінго.
Вчора я завершила черговий етап дебардакізації Орінго — знайшла усі клієнтські замовлення в роботі! І здивовано констатую, що з минулих часів лишилося доробити та відправити усього дві сотні замовлень, і це вже виглядає цілком реалістичною справою на найближчий місяць.
А що ще було гарного у середу? Та чимало, як не дивно…
В Харкові потроху починають працювати різні установи, і ми забрали нарешті з клеймування величеньку купу вкрай потрібних прикрас. Залишається тільки кріпити камені та біркувати, а потім відправляти.
На цьому тижні повернувся в місто наш Діма, і тепер збирання та відправлення посилок знімається з мене та Юри. Набагато краще, коли працюють професіонали, ніж аматори.
Ще одна велика подія відбулася теж завдяки людині на ім’я Дмитро — він приїхав за сотню кілометрів, не зважаючи на паливну кризу, і ми зробили перше післявоєнне лиття! Це було не менш хвилююче, ніж 18 років тому.
Дивовижно те, що встояли ялинки, віск з яких витопився ще в довоєнний час. Вирішили ризикнути і отримали маленьку перемогу над хаосом. Тому ми й змогли зібрати для подальшої обробки багато прикрас, які почалися ще в лютому — справжні срібні місточки над прірвою вогню.
Згадала відео з 2017 року, де процес лиття дуже добре показано, якщо раніше не бачили — подивіться, будь ласка.
А ще до нас вчора несподівано прилетіло. І це не якісь обстріли, а чудові справжні мирні бджілки…
Нескінченно дивуюся тому, як у безмежному Всесвіті добрі та чуйні люди знаходять Орінго. Почалося пришестя бджілок з питання від Світлани Анатоліївни в особистих повідомленнях: «…хочу вам відправити "Шалену бджілку", помітила, що посилочки приходять без неї». Оксана написала адресу, і вирішили, що невдовзі почаюємо з бджілками… Але виявилося, що почаюємо не тільки ми!
Величезна подяка, Світлано Анатоліївно, від усіх з кругів Орінго за увагу і солодку підтримку!
Була вчора ще одна посилка, також дивовижна. Пам’ятаєте мою омріяну Мандрагору? Показувала деякі зображення у дописі, чому треба не мовчати.
Ще до війни її створила Юля Никифорова у віртуальному вигляді, і я мала думку, що зустрінуся з дивними істотами тільки після перемоги, бо не працюють у Харкові ті установи, де ми вирощували подібні моделі. Але диво сталося — в Києві добрі люди нам виростили моделі, і навіть у сріблі відлили. Вчора Юра приніс цю посилочку і зробив мене щасливою.
Тепер потрібно тільки дочекатися, коли наші модельєри повернуться до роботи, щоб довести моїх химерних дівчаток до бездоганності, а потім ми зможемо створювати їх для всіх бажаючих.
А ще я вперше за вісімдесят з гаком днів пообідала на роботі, дивлячись на квіточки та незламних рибок. І це теж виявилося подією...
Ось саме через усі ці значущі події і не дісталася я вчора до каменів, хоча й була на роботі цілий день… Спробую наступного разу.
Далі буде. Обов’язково буде.
З любов’ю, Олена Маслова.
galina_К
Чт, 19/05/2022 - 16:14
larisa-shpakova
Чт, 19/05/2022 - 17:11
Kell
Чт, 19/05/2022 - 18:29
prostoTa
Чт, 19/05/2022 - 19:44
valeriya
Чт, 19/05/2022 - 19:52
Cleona
Чт, 19/05/2022 - 19:53
Cleona
Чт, 19/05/2022 - 19:54
inega
Чт, 19/05/2022 - 19:57
Patricia
Чт, 19/05/2022 - 20:04
Cvetochnayafeya
Чт, 19/05/2022 - 21:18