Вже багато років поспіль помічаю, як світ Орінго вміє мене здивувати… От нібито я ж ці плани допомагаю придумувати, статті погоджую, відчуваю зв’язок минулого і майбутнього у кожній миті тутешньої буденності та приблизно уявляю подальші візерунки казкового гобелену нашої стрічки новин. А потім сідаю заздалегідь готувати стартове есе для майбутнього тижня і раптово вимикається світло. 

Ну тобто як там раптово… Зараз воно раптово довго не вимикається. Тому усе напоготові для творчого процесу: запалюю гарну свічку для настрою, знову радію, що вдало минулого року замінила свій старий ноут новим, який можна не вимикати добу, наливаю трояндового чаю з термосу і …замість вдумливого есе про книжки та різноманітні жіночі світи чомусь починаю квапливо підхоплювати з магічного небудь-де легке осіннє різнокольорове листя фантазій та кріпити їх до екрану.

Чи то не фантазії були, а віконце до світу, разюче схожого на наш та ще більш не схожого? 

Не знаю хто як, але я обожнюю миті, коли казка нахабно влазить в плани і робить з них казна що. Останній раз відчувала подібний двосторонній зв’язок, коли два роки тому погостювала у Бабулі і Тео.  Нагадаю, що тижневу прем’єру колекції WEEK супроводжувала їх довга історія, яку я записувала щодня, а от магічна вона була чи реалістична — то вже хтозна… 

Велике щастя після виснажуючих подій останніх років було відчути, що вікна в хаті знову відкривають казкові вітри, а не погані новини чи прозаїчні диявольські вибухи. 

Скажу чесно, друзі — гадки не маю, чи буде в цієї історії відьми якесь цікаве продовження. Як буде, то тут і дописуватиму. Може й редагуватиму написане, бо історія добре складається лише на живу нитку, відразу її неможливо зробити гладенькою та блискучою. 

Також хочу пояснити, що для мене назва сутності «відьма» значить лише «та, що відає». Це жінка, яка знає закони буття і природи та вміє врівноважувати чорне і біле, інколи — іншими кольорами. Можна також назвати її чарівницею, але це вже якось зовсім рожево, а в нас історія темна, осіння. Поглянемо, що там?

Відьмо-відьмо, що ж ти наробила…

Одного дивного століття, в одному дивному місті-мурашнику жила відьма. На її думку минули нарешті вже ті часи, коли відьми ховалися від людей та держави у лісі, народжуючись і вмираючи в темних кривих хатках, заповнених до стріхи різним приладдям та розхідними матеріалами. Вона вважала себе сучасною і прогресивною, майже адаптувалася в суспільстві та інколи таки згадувала свій ліс і своє минуле.

Звісно, певний сенс був і у такому некомфортному і навіть антисанітарному місці проживання. Було набагато легше працювати. Поодинокі відвідувачі, які за чарівними вказівниками ледь живі добиралися до похмурої відьомської нерухомості, були приємно шоковані автентичністю місця свого майбутнього злочину (бо вплив на долю і волю сторонніх — завжди злочин) і платили набагато більше грошиків, аніж якби хатка була біла, підлога мита, а господиня — приязна, мила й чепурна. 

Горезвісні збирачі податків, які так її дратували у місті,  до лісової хати навіть не наближалися, бо відьма хоч і дасть якусь копійчину і звіти покаже, та потім тиждень з кишень павуки виповзають, а відьомські мідяки треба тримати в окремій сталевій банці, бо поки довезеш до столиці, вони пообгризають боки усім срібним та золотим монетам. Колись не встежив один нещасний фіскал і доїхав з лісового відрядження тільки з десятком вгодованих мідяків, за що його і стратили з задоволенням. Тож вони розкидали в поштові кротячі нори повідомлення, що цього року усіх відьом від податкового навантаження повністю звільнено, як самозайнятих осіб, та й тікали з лісів туди, де мідяки та люди не мають гострих зубів. 

Та за останнє століття у лісі виникло безліч складнощів. Спочатку зникли прохачі заклинань та зіллів, бо доїхати до хатини було неможливо і знайти теж ніяк. Ну хто з сучасних людей буде питати в дерев та тварин, де знайти відьму? Тож потік благополуччя, який скидали відьми усіх поколінь в скриню у підпіллі, майже припинився. 

Потім люди почали ліс досліджувати, облагороджувати, ділити та прокладати доріжки й траси. І зникли різні корисні отрути та квіточки. Навіть звичайних кажана чи мухомора для класичного варива неможна було знайти, а що вже казати про таємні струмочки з живою та мертвою водою… 

Але відьми дружньо трималися по лісам, спілкувалися воронячою поштою чотири рази в рік на свята і тихе буття їх особливо нічим не відрізнялося від того, що було й тисячі років тому. Так воно б й тягнулося, і відьми б зберегли своє чарівне коло, поки одного разу в далекому лісі не трапилося велике лихо…

Звісно, відьми розмножувалися не почкуванням і не клонуванням. Окрім здібності бачити усі слабкі місця оточуючого світу та мати на них повний вплив, в усьому іншому вони були звичайнісінькими жінками. 

Коли до відьми приходило відчуття, що в неї нарешті з’явився час на виховання маленької відьмочки, вона виходила на полювання. Спочатку в кришталевій сфері вишукувала подалі від свого лісу того єдиного сільського парубка, що сподобається. А потім ретельно начищала пір’ячко та й їхала на рік в те село, де мешкав її майбутній наречений. Ні, про життя в селі відьма й думки не мала, навіщо їх бути весь час схожою на людей і витрачати час на різні дурниці, — вона робила собі маленьку хатинку поруч і насилала хлопцю казкові та солодкі сни доти, поки він не починав уві сні ходити та її, звабницю, шукати…

Як знайде, то й до лісу можна повернутися, тільки спочатку треба було хлопцю найкращу наречену знайти, щоб не облишати його сновидою, та навіяти, що ця дівчина й снилася йому. Дуже щасливі родини складалися там, де господар був поцілований відьмою, пливла до них вдача, гарних та здоровеньких діточок народжувалося багато і жили вони довго і у любові, як у казці. А у відьми в лісовій хатині народжувалася чарівна дівчинка. Так віками зберігався природній баланс існування простого і потойбічного, і добре було майже усім. 

Але минулого століття з провини однієї легковажної відьми закони співіснування не виконалися, терези мироустрою розбалансувалися і почали відбуватися такі бурхливі події, що усі минулі покоління й гадки не мали, що такого можна наробити і що для цього потрібна лише забаганка однієї молодої відьми…

Чи далі буде?..

За чарівні ілюстрації дуже вдячна Оленці Калюжній.

О.М.