Сьогодні побачила одну картинку, яка ідеально ілюструє те, що наразі відбувається. На жаль, не змогла знайти автора, але вам все одно покажу:

Весь час нагадую собі, що в моїх силах тільки те, що можу зробити сьогодні, тут і зараз. І як би не шмагала я себе у бажанні рухатися швидше, більше в день, аніж це можна зробити, виконати неможливо...
Та все одно хочеться стрибати вище голови — настільки великий і вкрай важливий для мене проект потребує максимальної віддачі.
Дуже хочеться показати з такої серйозної платформи, що українське ювелірне мистецтво може мати й такий вигляд, як Орінго.
Речі дорогоцінні, хоча й не дороговартісні.
Співтворчість та відкритість замість кастовості й рекламних маневрів.
Радісні емоції, а не логічні інвестиції.
Література, культура та історія, а не мода...
Чи зможе ця виставка показати, що навіть маленька майстерня з Харкова гідна бути у такому величному місці? А от і подивимося.
До відкриття залишилося 62 дня. Усі процеси зараз хаотично рухаються. Поки ми тут систематизуємо вітрини й готуємо прикраси, в Києві співробітники музею вже шукають спосіб, як краще продемонструвати наші з вами скарби.
А так виглядають чарівні коробки у виробничому підвалі, кожна коробочка дорівнює вітрині. Дуже захопливе заняття.

Хроніки карколомної пригоди