На жаль, так, бо я й сама не відмовилася б побувати на островах Полінезії )) Щодо життєвих негараздів, то драмою можна зробити і зламаний ніготь, і все, як жити?. )) А якщо серйозно, то оптимістичні вірші пишу нечасто і важко, хоч по життю — швидше оптимістка. А як до рим — і де та меланхолія береться і сама собою римується?
Синіло небо, сонце злотооке Позолотило листя буйних крон... Очей твоїх два озера глибокі, Гарячі губи... тихий вальс-бостон... Абеткою любові — від початку До просто «я». І перстенець на згадку.
Маленькі квіточки, немов курчатка жовті, І схожі на кульбаби, що розквітли в долині. М'якенькі кульки всі, на сонечко так схожі, Облаштувалися на гілочках своїх. Закрутять, віднесуть у весняному танці, А аромат тонкий наповнить душу всю!
Грає вітер волоссям, Аромат весни навива, Разом з думками йшлося, Мариво наступного дня, Обійму тебе міцно за плечи, Найрідніша людина моя. І ми будем разом радіти, що позаду зима Я обожнюю ці миті, початку життя.
Так-так )) остерігаюсь писати на подібну тематику, щоб не впасти ненароком в ура-патріотизм. Але з з моїми хлопцями коли-не коли та й народиться подібне. )
Дякую щиро всім учасникам конкурсу за свято рим, сюжетів і почуттів, за поетичне і за просто добре слово. І пробачте, якщо зачепила якимось недолугим коментарем. Та дякую Орінго за натхнення, ви неймовірні.
