Пітьма, мов піфія причинна,
Озвалася вночі в кімнаті.
Гарчала у дротах невпинно,
Ловила кігтем тінь на циферблаті.
Я стежила, одна, за плином часу:
Дні, ночі, нагромадження думок.
Даремно серед хвиль хаосу
Розмову починати поміж строк.
Амброзія отрутою смакує,
Коли тривога, наче в горлі ком,
Оману і поразку пророкує.
На герць іти! Хоч і страшний дракон.
А ніч скінчилась... От мій рубікон.


фото (с) Оринго

Самотні люди містом напівсонним,
Немов сноходи (щастя ще не знають),
Омитими бруківками блукають...
Весняні краплі дощ жбурляє невгамовно,
Ивове віття діамантами блищить,
Дедалі яскравіші фарби, звуки,
Електрика пробудження іскрить — 
Це ж долі і весни таємна злука!
Ь


фото (с) Оринго

І наостанок, моя улюблена каблучка!

Коли так журно, важко й холодно мені,
Любов моя, про тебе мрію я на чужині...
А очі твої, мов смарагдові пагорби милої Ейре*, 
Де стаєш ти у коло під зорями з дивними фейрі.
А серце твоє, палке, вогняне, пломенисте! 
Ховаю в долонях для тебе каблучку сріблисту. 

*Ірландія