Очень люблю стихи Лины Костенко, потому что в них сила и правда! Они настоящие!

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

У моєму місти є театр дійсно високого рівня МАУТ.
Завжди аншлаг, квитки розкуповують за 2-3 місяці до вистави.
"Маруся Чурай" там дуже потужна та прониклива. Багато молоді на виставах.
Підслухала двох дівчат років 20-и у черзі до гардероба:
- Дуже круто!
- Так, коли наприкінці він (Гриць) до неї (Марусі) прийшов, мене взагалі порвало!
Від себе додам, що мене теж "порвало". Ще й колісна ліра грає...

 

А я просто обожнюю "Несказане лишилось несказанним":

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Романс за віршем



 

Флеш-моб)) Долучайтеся! Хто ще має таку бузкову книжку, або іншу))

Какие красивые стихи! Вот бывает,  вроде красиво написано, а за душу не берет. А тут читаешь и эмоции захлестыаают...

На цьому обговоренні я точно буду в меншості, бо першим прочитаним мною твором Ліни Костенко саме й були "Записки українського самашедшого". Тому сприйняття було зовсім свіжим. Саму книжку мені дали на декілька днів невдовзі після виходу з друку, відтоді я її не перечитувала, отже, можу поділитися тільки тим, що запам'яталось. Загальне враження - книжка досить сумна, майже песимістична, проте читається легко. Роман написаний від першої особи, від імені молодого програміста-киянина, і цей образ, як на мене, вийшов  дещо штучним. Він такий тонкий, чуттєвий, все розуміючий - не чоловік, а уособлена жіноча мрія. І якось він не здається реальним, особливо щодо мови. Нещодавна дізналась, що молодший син Ліни Костенко саме програміст, і приблизно ровесник головного героя. Напевно, це вплинуло на такий вибір. Безперечно, ця книга є важливим і цінним документом епохи, бо дуже ретельно, в режимі щоденника відтворює події Помаранчевої революції. Але те, що закінчена вона була через п'ять років після того, додало їй ноток розчарування. Ось такі в мене враження від ціього твору.