Я могла би розповісти про свого пра-пра-прадідуся по батьковій лінії Романа Іщука - що був  відомим громадським діячем Галичини, послом Галицького сейму 2-го скликання, у 1874 році був обраний до Ради Кам'янко-Струмилівського повіту і багато зробив для тогочасного селянства. Чи про його дітей-внуків, які були гідними синами і внуками свого батька, серед них дійсно є багато відомих у різні роки людей. Або про інших родичів - з маминого боку, які у важких життєвих умовах завжди залишалися людьми, красиво жили і навіть гинули за ідею,  були прикладом за життя і залишаються ним по смерті, ставши частиною загальної історії народу. Але, на жаль, я не знала їх особисто. А сьогодні розповім вам про людину, яка фізично БУЛА  в моєму житті і залишається лампадкою, що випромінює світло, любов і щирість, серед багатьох інших лампадок, які щедро освічують деревого мого роду.

 Моя історія про працьовиту, надзвичайно добру і світлу людину почалася майже 100 років тому – 14 серпня 1918 року. Саме тоді народилася дівчинка Стефанія - сестра моєї бабусі Марії. Знаєте, чому ще хочу розповісти саме цю історію – у першу чергу тому, що вона у якийсь момент поєднає маленьке село Немилів, що у Львівській області, із великим, як мурашник, Харковом. А ще тому, що перша асоціація із мурашкою викликала у моїй пам’яті образ бабусі Стефи – вона, вже старенькою, разом зі своїми подружками – Марією та Маринкою – влітку завжди йшла в ліс неподалік свого дому, щоб назбирати в’язку хмизу, аби взимку від старенької грубки розходилося тепло й ароматний запах «гарбати» - трав’яного чаю, який ми дуже любили із бабусиним хлібом та медом, що ним завжди щедро ділилися зі старенькою сусіди. Та все по порядку. 

На фото Стефа з братом Миколою (фото 1932-33 років)

Народилася Стефа третьою дитиною у працьовитій селянській родині – батько за рік до її народження повернувся із фронтів – його, як громадянина Австро-Угорщини, призвали воювати у Першій світовій війні, а по її закінченні він разом із братом вступив до лав УГА. Через ряд перипетій, перемог, поразок і розчарувань у 1917 році він повернувся додому, до дружини, сина і доньки, а згодом став щасливим батьком ще однієї донечки та сина. Дівчинка була його улюбленицею, схожою на батька і зовні, і за характером. Саме з тих дітей, яких долюбили у дитинстві, і потім вони самі крізь усе своє життя несли світло і любов і щедро ділилися ними з усіма довкола. Про красу і, кажучи по-сучасному, «стильність» Стефи ще й досі згадують її ровесники. Наш старенький сусід дід Йосиф, якого  всі по-вуличному величають як князя – Мудрий, аж розпливається в усмішці: «О, Стефка! Такої файної і шлічної дівки, як вона, в Немолові не було! Як прийде до церкви, то хлопці більше не на образИ дивляться, а на неї! Так вміла файно вдягнутися, так заплести косу, що сама була, як з образа змальована!» - і це спогади через 85 літ – уявляєте?!!

На фото Стефа, її батьки та брати (1934-35 роки, бо моя бабуся Марія вже у невістках, тому її немає на світлині)

Багато парубків мріяло одружитися зі Стефою, бо й не геть із бідного роду була, і працьовита, і весела, і гарна, і хазяйновита. А вона не поспішала заміж, мабуть, не бачила того єдиного, з яким був би рай і в перинах, і в постолах. А ще вона знала одну велику таємницю, яку їй розповіла сестра – моя бабуся Марія. А вона завжди авторитетно заявляла, що свого чоловіка (мого діда) побачила вві сні років за три до того, як він почав виявляти їй знаки уваги. Було це так: за порадою своєї бабусі Насті Марія  після вечері на Святвечір тихесенько стягнула зі столу скатертину, замотала нею голову й лягла спати. Потім ранесенько, боячись батька, котрий вважав, що доньці не тільки дівувати, а й думати про женихів ще рано, застелила полотнину назад на стіл і аж до світанку думу думала, чому ж їй приснився отой Іван із Криниці. Лише через декілька років з’ясувалося, що снився Іван недаремно, бо почав топтати стежину до їхньої хати. І ось як доказ - Марія та Івана - віщий сон, що став дійсністю!

От і  молодша сестра Стефа, вже стовідсотково вірячи в такий метод передбачення долі (бо ж знала цю історію у найменших деталях), якраз тоді, коли мої дід і баба готувалися до сватання, теж скористалася святвечоровою скатертиною. Зранку бідна не знала, чи плакати, чи сміятися. Приснився їй недалекий сусід Степан – старший від неї на цілих 8 років!  Проти парубка взагалі вона нічого не мала. Але й не раз думала, як не пощастить його дружині, й чи такий спокійний і навіть вайлуватий Степан узагалі одружиться.

«Не раз я дивилася, як Степан на вечорницях підпирає стіну, ні на кого не дивиться, ні з ким не говорить, додому завжди сам повертається – жили ж бо на одному кутку. Та й з хлопцями не дуже компанію водить. Ото вже, думаю, зануда. Вийдеш заміж за такого, то за тиждень додому втечеш, або з нудьги вмреш», - усміючись, розказувала мені бабця років так через 60 після отого віщого сну.

А як я вже казала, Стефа була дівкою хоч куди. І клапоть землі в придане за нею давали, і  врода та легкий веселий характер своє діло робили – женихів завжди вистачало.  А що вже до танців беручка була! От і сиділа бідна Стефа після ворожіння і схлипувала стиха: „Не хочу Степана, ліпше в дівках посивію!” А коли благословилося на день, витерла сльози й твердо вирішила, що ніяка сила не змусить її вийти за такого мовчкуватого й відлюдькуватого жениха.

До вечора й сліду від ранкового суму не залишилося. Та все ж, коли молодь вирушила гуртом колядувати, її погляд мимоволі час від часу спинявся на Степановій ставній постаті. „І голос у нього гарний, і очі добрі ..." – але, спам’ятавшись, гнала від себе такі думки.

...Уже й на весну повернуло, а Стефа все ніяк не могла збутися думок про хлопця та час від часу поглядала у бік стіни, яку він зазвичай підпирав на вечорницях. Степан, мабуть, теж помітив її погляди, бо все частіше почали зустрічатися очима, але жодного слова до дівчини за весь час не промовив.

Стефі немилими стали її женихи, намагалася вертатися з вечорниць сама чи зі сусідкою. Коли ж ішла сама, то завжди чула за спиною впевнені Степанові кроки. Проте ніколи не гукнув її, ніколи не наздогнав – мовчки зупинявся біля двору й чекав, поки клацне замок у сінешніх дверях. А тоді, мабуть, із почуттям виконаного обов’язку, повільно йшов додому. Щоразу це все більше й більше інтригувало Стефу, і якось вона демонстративно почекала, поки Степан порівняється з нею:

- Чого так рано з танців? – спитала задиристо.

- Та так ... – запнувся й, напевне, почервонів.

Запала мовчанка.

- А чому не танцюєш?

- Не вмію – махнув рукою, ніби хотів ще щось сказати, та передумав.

- Давай, я тебе вчитиму, а ти мене за це будеш додому проводжати, – запропонувала дівчина.

- А де ж вчитимеш?

- От доведеш до хвіртки, а там, навпроти, три тополі – під ними і вчитиму.

Мабуть, не варто й казати, що вся ця наука через певний час закінчилася весіллям.

Саме у таку Стефу закохався Степан

І жодного разу не пошкодувала Стефа про те, що вийшла заміж за Степана. Сталося ж це перед самісінькою війною. А небавом по весіллі пішов Степан на фронт, а його молода дружина щоночі просила Бога, щоб повернув їй чоловіка живим. Видно, весела вдача та добрий характер Стефи і Богу подобалися, бо почув її молитви і повернув чоловіка додому, лишень фронтова рана все життя нагадувала їм провійну. Та це не завадило  сімейному благополуччю, бо Степан був із тих, хто зайвого слова не скаже, а задля щастя дружини та дітей, яких нажили двійко, готовий душу віддати.

Красиво вони жили і любили одне одного, якось так не по-сільському, бо вміли радіти життю, вміли слухати і чути одне одного. І невипадково люди порадили дівчинці з Харкова Дусі, яку мама, рятуючись від повоєнного голоду, привезла на західну Україну і залишила в наймах у місцевого священика, йти і проситися «в найми» до Стефи. Бо тій дитині, що, тікала від голодної смерті і змушена була заробляти на кусень хліба у батюшки, було там несолодко – ніхто про неї не дбав, годували, аби не померла  та могла роботу виконувати. От сусіди священика і відвели Дусю до Стефи, а та, побачивши, як по дівчині скачуть воші і блохи та яка вона брудна й обдерта, руками сплеснула: «Ой, ні, в мене ж дитина мала, що я з тими вошами робити буду!» Та Степан обійняв дружину за плечі і вивів у сіни. А там розповів їй, як його однополчани розказували про великий голод в Україні ще до війни, скільки людей вимерло від нього. Як із ними – солдатами – люди ділилися останнім, можливо, саме чийсь відірваний від родини кусень хліба і допоміг йому вижити на війні і повернутися додому.  Стефі аж соромно стало за себе. Повернулася вона в хату, налила Дусі миску борщу, а сама підклала кілька полін у грубку та поставила виварку води, аби помити нову людинку у їх родині. Вимила, керосином повиводила воші, а дустовим милом і блохи, дала дівчині свій одяг та запропонувала бути нянькою малої доньки Марії. Дуся дуже швидко освоїлася в родині, може, тому, що характером була схожа на Стефу, а може, відчувала, що не чужа тут.  Свої обов’язки няньки вона виконувала справно, а ще гарно співала, особливо, коли розчісувала свою густу і довгу косу, то так вже щиро виводила: «Розпустила Дуня коси, а за неї всі матроси…»

Минуло декілька літ, і приїхала за Дусею її мама. Дівчина навіть спочатку думала залишатися в Немилові й не повертатися у Харків, але туга за рідними, за малою батьківщиною давалася взнаки, як і пережитий голод. Дуже вже дівчина переживала, чи дадуть їй щось зі собою, аби було що їсти. Степан нагрузив підводу мішками з картоплею, борошном, речами дівчини і відвіз її із матір’ю в Радехів, на залізничну станцію, а вже звідти вони потягом повернулися до Харкова. Десятки листів ще довгі роки поєднували велике місто і маленьке село. Дуся називала Стефу другою мамою і дякувала за все, а згодом і на весілля запрошувала, але поїхати не склалося. А Стефа писала про все, що робиться в Немилові, передавала вітання від подруг, розказувала, як сумно їм без Дусі, бо вже й заспівати у хаті нема з ким так, щоб аж душа розгорнулася, як вони удвох із Дусею співали. Раділа Стефа й тому, що у Дусі народилося двійко донечок. А потім плакала, бо сталася велика біда – померла її Дуся ще молодою від важкої недуги, яку не всім вдається побороти. І до кінця життя Стефи в родинній книжечці Сайкевичів, в яку вписували імена померлих родичів, аби відправляти за упокій їх душ, значилося «раба Божа Євдокія» - то була їх Дуся.

Десь тоді, як не стало Дусі, довелося пережити Стефі ще одне велике горе – помер її Степан, її щастя, її опора та надія… Був він дуже працьовитим, зрештою й помер від грипу, який не вилежав, бо що таке звичайнісінький грип, і як можна було лежати, коли треба було, щоб безперебійно працювала пилорама? Так він відповідав на вмовляння дружини полежати, полікуватися. А ще старі фронтові рани далися взнаки. Залишившись удовою, коли не було ще й п’ятдесяти, так і не вийшла заміж вдруге. І поміж веселих і сумних історій, які розповідала численним провідувачам (а приходити до неї любили і родичі, й сусіди, і просто знайомі) не раз згадувала, як спершу плакала, побачивши „віщий сон”, а потім, уже після весілля, щоденно дякувала Богу, що їй приснився саме Степан.

Розповідала баба Стефа й багато інших історій, бо вміла це робити майстерно, а провідувати її мені дуже подобалося. Та й не лише мені, бо навіть коли вона жила одна, рідко залишалася самотньою. То сусіди - близькі і дальші, то подружки з часів молодості, то родичі чи внуки, або й молоді парубки і дівчата висиджували на порозі її хати. Як казав один сільський жартівник «До сільради менше йдуть, як до старої Костихи». Саме Костихою по вуличному її згадують і донині – по імені свекра – Костя, який теж прикипів душею до молодої невістки і завжди хвалив її перед людьми. До Костихи стікалася різноманітна інформація, якою щедро ділилися численні відвідувачі. А вона в свою чергу ділила цю інформацію на таку, яку можна розповідати, й на таку, про яку нікому й ніколи, як сама казала, „ані пі” – тобто ані слова. А вже те, що достовірно знала, хто з молоді з ким зустрічається, хто з чоловіків з ким гуляє, хто кому що подарував, свідчило про високий рівень довіри до неї усіх поколінь – була собі таким негратульованим сільським психологом а заодно, як би зараз сказали, ведучою місцевого сільського ток-шоу. А ще, поки не стала вдовою, то була знатною в селі коровайницею – всі хотіли, щоб коровай спекла саме Костева Стефа, бо тоді вже точно молоді житимуть довго і щасливо. А коли овдовіла, то вже коровай сама не місила, щоб вдовину долю в нього не замішувати, але допомагала прикрашати квітами з тіста, робила «деревце» по його центру, а ще дуже щиро та гарно благословляла молодят, які приходили її просити на весілля. А ті вже хати її ніколи не минали, кланялися низенько, припрошували та намагалися за давнім звичаєм поцілувати в руку. Баба ж Стефа сміялася: «Діти, молодих цілуйте, а не мене стару, бо я вже землею пахну!» Лякали мене завжди такі слова, бо хотілося, аби жила довго ця старенька працьовита мурашечка у своїй затишній хатинці біля лісу. Щоб було до кого прийти, послухати про те, «як колись було» і «що тепер робиться". А вона завжди казала: «Вмирати не страшно, там вже багато моїх – і Степан, і мама з татом, і баба Настя, і твій дід Іван, і Дуська моя. Головне, щоб не в люті морози, бо як будуть яму копати, щоб не проклинали стару Костиху, що в такий мороз переставилася”. І тут її Бог почув – померла баба Стефа у серпні, через півтора тижні після свого 81 дня народження. Її подружка, з отих, що і в біді, і в радості, якраз дибала до церкви, бо була ще «моцніша», але вирішила вступити до Костихи. А та їй відразу і каже: «Маринко, то нині незалежність, нє? Так би м не хтіла вмерти в таке свято, щоб не морочити голову людям, але чую таки, що вмру!» І на всі протести подруги попросила: «Ти, Маринко, вже нині не йди нікуди, посидь коло мене, якось веселіше буде мені йти. Але як вмру, а відправа в церкві ще не скінчиться, то ти не давай чути, нехай люди закінчать добре діло! А пам’ятаєш, як ми…» Ось так у спогадах, у теплій розмові з давньою приятелькою і заснула тихенько. А Маринка слова свого дотримала – почекала, поки люди повертатимуться з храму, а тоді повідомила, що вже на Костишинім порозі не будуть збиратися всі разом, бо вона тепер збиратиме компанії на іншому – райському порозі.

Перша зима без баби Стефи була дуже морозною, але я знала, що там, у небі, їй тепло, бо ж восени вона не байдикувала – просто не вміла байдикувати, і в райському саду назбирала не одну в’язку хмизу. Й тепер сидить у колі нашої великої родини і всіх, хто любить слухати цікаві оповідки, вгощає їх запашною гарбатою з небесного різнотрав’я і розповідає, розповідає…

Скажете, звичайна історія про звичайну сільську жінку? Можливо й так! Але ця жінка багатьох на власному прикладі навчила любити, радіти життю, підставляти плече тому, хто цього потребує, працювати, не покладаючи рук, бачити красу в усьому, що оточує, і самим її творити, ділитися останнім, тримати чужі таємниці, і спілкуватися, спілкуватися, спілкуватися…

А ще...  Можливо, доньки (одну з них, здається, зовуть Оксана), внучки чи правнучки Дусі є тут і прочитають цю історію. Хтозна... Світ іноді буває дуже тісний.