І буде мир ! 

І буде мир...
І вишні зацвітуть
У рідному моєму краї.
Лелеки добру звістку принесуть:
"Кінець війні, ми ворога здолали!".

І на світанку вмиється Земля
Ранковою холодною росою.
І буде чути пісню солов'я, 
А не ревіння літаків над головою.

Підніме очі закривавлений Ірпінь,
Йому плече підставить сива Буча.
А Бородянка і Гостомель-побратим
Порушать тишу стогоном болючим.

Демидів враз прокинеться від сну, 
Від болю ран ворожих окупантів.
На повні груди крикне: "Я живу!!! Я витримав оцих потвор-мутантів".

Козаровичі, пошматовані вогнем,
Потоптані, знесилені і босі. 
Тавровані ординським тим мечем
Піднімуть хвилю в морі стоголоссям. 

І Димер, Катюжанка, і Синяк
Сплюндровані поганською рукою ката
Без сліз, бо їх давно уже нема
З колін устануть, бо прийшла розплата. 

Почує це Іванків - сивий дід.
Вони його живого розпинали, 
Він навіть не стогнав, він гордо переніс.
Його тортури дикі не зламали. 

Чоло насупить древній наш Лютіж
Поранений, обстріляний, побитий. 
Тримав він оборону, як справжній захисник,
Сміливістю своїх людей прикритий. 

А Вишгород, наш славний волонтер!
І день, і ніч збирає поміч всім нужденним. 
Ви очі бачили, отих святих людей, 
У них вогонь добра горить священний. 

Засяє сонцем Вишгородський край.
Підніметься з руїн моя країна,
Бо мужності такої світ не знав.
По силі духу ти одна така єдина. 

Повернемось до мирного життя,
Запахнуть чорнобривці й рута-м'ята. 
І мама заспіває "Котика-котка",
І принесе "від зайчика" гостинця тато. 

17.03.2022
Олена Іванівна Горголь-Ігнатьєвої. 

https://t.me/Pravda_Gerashchenko

Спасибо! Я не фанат поэзи, но все на злобу дня и так глубокого задевает. Вот только сегодня, как не странно -  в телеграме прочитала "свежее" стихотворение учительницы - до слез, раньше за мной такого не водилось, сльозы от стихов - точно не про меня, а тут. 

Поезія та війна. Сергій Жадан читає свої вірші у Всесвітній день поезії.  

* * *
тим хто читає новини
тим хто потрапив в новини
тим кому соромно вранці лишатись живими —
неба оця половина
неба ота половина
пісня у небі пташина незмінна невинна
дім із дірою впівсвіту
вдіти — довезти — зігріти
дівчинка гладить кота (бо куди ж його діти)
падає сніг на вцілілих
білим по чорному квилить
олень на килимі дивиться з попелу й пилу
сонце звертає на весну
дерево обрії хрестить
руки м’які опановують інші ремесла
в кожному станеться месник
боже, скажи мені чесно —
страшно вмирати тому хто невдовзі воскресне?
річка, бабуся, собака
хлопчик ні разу не плакав
чорна дорога, чужинцю, не дасть тобі знаку
спиляні дороговкази
(хлопчик не плакав ні разу)
запам’ятай, моє небо, цю кодову фразу
грубшає товщає шкіра
тисячорукого звіра
тисячоокого впертого мудрого звіра
всім хто не вирвався з виру
всім в кого люті без міри
кожному буде по вірі — і ось наша віра:
міста в якому жилося
світле багатоголосся
спомини вплетені натуго в зрізані коси
білі нічні абрикоси —
кате, тобі не здалося
вистоїм
виростем
виживем
і помстимося!

(с) Єлизавета Жарікова

zло zалетіло, zайшло, zапливло, zаповзло...
zверньо. zненацька. zухвало.
zагупало. zатупотіло.
zалізом zабряжчало. zігами zарясніло.
zенітками zатрочило...
zдалека. zблизька. zвідусіль...
zміями zвивається.
zомбі z zомбоящиків.
zараза z zакордоння.
zайди. zагарбники. zапроданці. zрадники...
zахопити. zавоювати. zневолити.
zлякати. zалякати. zагарбати. zаграбастати.
zмусити. zмучити. zнесилити. zнецінити.
zнищити. zламати. zбезчестити...

Земля здригнулася. Завмерла.
Збентежилася. Затужила. Заголосила.
Застогнала. Заквилила. Заридала.
Запалала. Загравою зайнялася.

Зась!
Зітхнула. Зібралася. Згрупувалася. Звелася...

Зеленський. Залужний. Захід.
Згуртуватися! Закрити! Захистити!

Знаю:
Зможемо. Зупинимо. Зіб'ємо. Знищимо.
Здолаємо. Закопаємо.
Здобудемо. Заспіваємо. Затанцюємо.
Звитягою залунаємо.
Засяємо. Заіскримось. Зазоріємо.
Згода?

(с) Оксана Суховій
 

КОЛИСКОВА

Поки співаєш їй колискову, 
Ці літаки вже летять із Пскова. 
Хлопці летять рятувати твій край: 
Змирись, піддайся – або вмирай.
 
Хлопці належать до великої нації.
Цій нації найліпше вдаються руйнації,
Урочисті атракції, експроприації, 
Терористичні акції. 
 
А ти співаєш, співаєш, як дощик іде,
Де ж ти, мій котику, де, 
За які поля, за які моря
За тобою бігтиму я – 
Туди де щедра, родюча земля, 
І де 
    Ніде
Злих немає людей. 
 
Людей не існує, ти точка на карті, 
Координати у їхніх наказах. 
Знай, вони тебе знайдуть в басейні
В бібліотеці, в театрі, в музеї. 
 
Вони завдадуть тобі трохи путіна, 
Тільки ж не плутай путіна з пушкіним.
Будуть глаголом палити серця, 
Звільнятимуть до кінця. 
 
А ти співаєш, співаєш, як скаче коник,
Як калатає самотній дзвоник.
Мамо, по кому ж він калатає, 
Мамо, ти знаєш?
Звісно, знаю. 
Спи-засинай, а завтра на ранок 
Видалять зі стіни уламок,
Дах перестелять,
Засклять віконце.
Спи, моє серце, 
Спи, моє сонце. 
 
Сонце сідає, де можна сидіти
І не дивитись на напис: «ДІТИ».
Падають зорі на наші міста.
Загадуй бажання, рахуй до ста. 
 
Те, що промовлено в темряві ночі,
Втілиться точно, хочеш не хочеш.
Те, що наспівано, те, що не змовлено, 
Поглядом, доторком, видихом змореним,
Пострілом, вибухом, сміхом, сльозою – 
Втілять, засіють люди – не зорі. 
 
Стане склепіння над головою
Небом безкраїм, а не сувоєм. 
Плити на грудях – легше пір’їни. 
Доброго ранку, ми з України.

(с) Володимир Арєнєв

Тетяна Власова

і отак переходимо через руїни, якими стали міста,
торкаючись стін будинків, розтрощених і вологих,
ступаючи по битому склу, ховаючись під мостами,
оминаючи мертвих людей обабіч дороги. 

переходимо дорогами понівеченими і розбитими,
переходимо коли вибухає, горить, гуде. 
тягнучи за собою валізу з тим, що встигли схопити,
залишаючи вдома улюблену чашку і дорогих людей. 

приймаючи щохвилини рішення непросте,
переходимо і проклинаєм страшних гостей. 
вивозячи із країни своїх дітей,
народжуючи у країні своїх дітей. 

виючи від сирени, в тумані і каламуті, 
переходимо від страху до невимовної люті. 
ховаючись від ракети небесних танців,
ховаючи тих, хто не вижив, але не здався. 

схожі тепер один на одного, як двійнята, 
чекаючи дня, коли можна буде всіх обійняти,
тримаючись разом, пишаючись нашим військом,
ми переходимо
на українську. 

 

хай святиться ім’я Твоє над згарищем
драхм, гірчичних зерен та скарбів за які віддають останнє і більше
хай не збезчестять його
молитовні слова згаяні, марні і недолюдські
колінопреклоніння з обіцянками рівності і невірності
лисячі благословення і посвячення
в напівправдах намножені повчання, казання і стурбованість
тих, що покликані бути скелею, храмом і матір’ю
хай прийде царство Твоє поміж усіма могилами
безіменними, неоплаканими, невідцілованими
тих, що зостались в зимовому саду чекати вічності
тих, що поділили між собою гріб на десятки-сотні і тисячі
тих, що ніколи не повернуться до свого сну, мрій та нестоптаних черевичків
тих, що невтомно, хай і в муках називались Твоїми
і тих, що зостались живими, хоч воліли бути зі своїми мертвими
хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі
навіть якщо спопелять мене сотні разів за кожне прогрішення
хай будуть благословенні
мужність, яка не заховалась за золотистими шматами
любов, що зобов’язала навіть найслабших стати на смерть  першими
десниця, що сповила невситиме милосердя до усіх гнаних і вигнаних
істинна гіркота помсти, що втамовує біль, лють і відчай
і злість, що сконає з останнім кинутим каменем
а поки, Господи,
прийми ненависть, яку тепер називаю молитвою
нагадай усім вченим, просвіченим і освяченим,
що у царство вриваються без броні, але з мечем і буває з прокльонами.

(с) Юлія Вінтонів

ПІЖМУРКИ

Давай, казала, не бійся. Давай у піжмурки грати.
Ти сховаєшся, щоб не знайшли, як почнуть шукати.
Уяви – ти жабка, пташка, капловухий заяць в зеленім гаї.
Всі дивляться, бачать – і жоден не помічає.

Я хотів бути їжаком, круком, оленем з гілчастими рогами.
Щоби жоден кошмар нічний не торкнувся моєї мами.
Або вітром: як і побачиш, не доженеш, не впіймаєш,
Не роздягнеш, не зв’яжеш, не розстріляєш.

Але вітер вільний, вітер не знає голоду, не володіє речами.
Не має очей, які треба заплющити, рота, щоби кричати.
Не вийде нишком з підвалу, бо велосипед лишив удома.
Вітер може отак летіти з країни в країну, вдень і вночі, невтомно.

Якщо добре сховаєшся, вітер стане тобі за друга, понесе крізь хмари.
Видме спогади про те, що кричала мама, про те, як дивилась мама.
Помчиш крізь кордони, швидкіший, точніший за всі ракети й торпеди.
Знайдеш дім, в який той, у забрьоханих берцях, надсілав твого велосипеда.

Ну то давай, не бійся. Вилазь з-під ковдри, будем у піжмурки грати.
Я вже не можу заплющити очі, тому стану в темний куток і почну рахувати.
Тільки батьку своєму в берцях забрьоханих про мене ще не кажи.
А тепер я рахую, чуєш?
Біжи.

(с) Володимир Арєнєв

Сергій Жадан
***   
Хай це буде найдовша ніч на землі,
і нас хай не буде видно на цьому тлі,
і вулиці наші, обжиті нами, старі,
хай освітлюють вуличні ліхтарі.

Хай це буде час для мовчань,
час, коли втрачає сенс кожне зі сперечань,
коли немає сенсу прощатися назавжди,
оскільки нікому з нас немає іти куди.

Хай я буду першим, хто все прокляне,
і хай тоді ніхто не почує мене,
хай всі далі думають, що мовчать усі,
що це б’ються хвилі на далекій косі.

Потім усе стане на свої місця
і літньому вечору не буде кінця, 
і ніхто не згадає ці сутінки по містах,
тому що найлегше ми забуваємо саме страх.

Але доки час придивляється до темряви у собі,
доки мова змінюється, мов грунт по сівбі, 
доки не минуло те, що мине,
доти звертай увагу на головне. 

Завжди й постійно поруч були ті, 
що вміли триматись любові навіть тоді,
коли не було як триматися взагалі
серед цієї найдовшої ночі, на цій землі. 

Завжди були ті, що вибивалися з ночей
і щоразу скріплювали порядок речей 
умінням любити й ділитися, ним одним.
Ось їхнє вміння і залишиться головним.

Заговори нині свою тишу, заговори.
Протяги на пагорбах, як прапори.
Око твоє вихоплює з цієї весни
барвники безкінечності і глибини.


2020