Здравствуйте! Извините, что написала много. И спасибо всем, кто дочитал до конца, если такие будут))) Ведь все как всегда - главное в самом конце...

 

Вечоріло. Андрій виїхав велосипедом на узлісся. Яка все ж таки краса – ось так, як у дитинстві, приїхати до бабусі, жити за її неспішним ритмом, насолоджуватися окраїнами невеликого містечка, де вітаються усі, навіть незнайомі. І нехай це буде тиждень-два, а не все літо, як у дитинстві, але й цього вистачає, аби потім цілий рік у душі жило щось тепле-тепле і світле.

Раптом стежечкою поміж дозрілого колосся заколихався-поплив величезний мак.

«Що це за диво?» - Андрій зупинився, зістрибнув із велосипеда і став чекати край дороги.

Через хвилину з-за вигину стежки вигулькнула дівчина, її голову прикрашав величезний вінок із маків.

«Десь це вже було… Ця сцена – хлопець і заквітчана дівчина… Ось зараз я скажу: Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? А… Це ж Лаврін із «Кайдашевої сім’ї» так уперше зустрів свою Мелашку!»

Хлопець засміявся і мимоволі промовив:

- Добривечір тобі, дівчино!

Дівчина злякано зойкнула, поспіхом минула хлопця і мовчки побігла дорогою до містечка.

«Хм… якесь дике дівча. Чи вона просто мене злякалася? Зрештою, не дивно, вечоріє і ліс поруч... Це, мабуть, вперше я злякав людину».

…Андрій був типовим інтелігентним сином інтелігентних батьків – викладача історії і вчительки літератури. Ні, він не був «ботаніком», займався спортом, мав чудове почуття гумору і був душею компанії. Але якась вроджена шляхетність і батьківське виховання завжди виокремлювали його на фоні однолітків.

Усміхнувшись ще раз, хлопець осідлав велосипед і поїхав дорогою до бабусиної хати. Він вирішив не наздоганяти дівчину, щоб ще більше не злякати її.

«Куди вона подінеться, - думав, - розпитаю у бабусі, хто така, і обов’язково знайду цю красуню. Може, це черговий виток історії по спіралі, і мені, як і Лавріну, Бог ось так послав мою Мелашку?»

Але бабуся не могла второпати, про кого її розпитує онук.

- У нас таких немає, – авторитетно заявила вона. – Наші як повимальовуються, то більше на болотяниць схожі, а не на польових мавок. Навіть не знаю про кого й подумати.

Розчарований юнак кожного вечора проїжджав своїм сталевим конем дорогою попід лісом. Але… Але чудо все не ставалося. За три дні до від’їзду він вже без жодних сподівань осідлав велосипед і поїхав звичним шляхом. Аж раптом… раптом перехопило подих, серце, мов навіжене закалатало в грудях – в далині, десь посеред полів, плив величезний маків цвіт. Андрій з’їхав на стежечку і кинувся навздогін цій чудо-квітці.

- Дівчино, не лякайтеся, я цілком нормальний і просто хочу з вами познайомитися. Я шукав вас кожен день, відколи побачив, а післязавтра їду звідси... Вже й надію втратив, що ми зустрінемося, – він сипав словами, намагаючись сказати все й відразу, щоб вона встигла почути, не втекла.

- Ніколи не можна втрачати надію, бо тоді життя втратить сенс, - відказала, зупинившись і розглядаючи його з-під дашка долонь.

- Я з вами згоден! Я Андрій.

- А я Оксана.

Вони пішли стежкою, і розмова потекла, ніби обоє в дитинстві гралися в одній пісочниці, читали однакові книги, задумувалися над одними й тими ж проблемами. Виявилось, що Оксана теж приїхала в містечко до бабусі.

Три дні промайнули, як одна мить. Зустрілися там же, на польовій стежці, щоб попрощатися і роз’їхатися кожен у своє місто: Андрій до батьків, бо мав улюблену роботу, Оксана – в гуртожиток, бо навчалася в університеті.

Хлопець навмисне приїхав раніше і зустрів Оксану величезним букетом польових маків. Вони довго говорили, дівчина сплела вінок із подарованих квітів, а на прощання вони вперше поцілувалися - і їх поцілунок так терпко пахнув маками.

- Я телефонуватиму тобі щодня, а наступного літа, як цвістимуть маки, ми одружимося, ось побачиш! Я це знаю, бо ти моя Мелашка, ти мій чудовий Маків цвіт…

...Кожнісінький день вони годинами розмовляли по телефону. Коли видавалися вільні вихідні, Андрій приїжджав до Оксани у гуртожиток, Новий рік вони теж зустрічали разом.

Погожого весняного ранку, коли сонце вже майже прибрало сліди зими, Андрій зателефонував:

- Вибач, що так рано, не хотів казати учора, щоб ти спокійно спала… Мені вручили повістку. Сьогодні йду у військкомат.

- Ой, то ж війна!

- Я знаю, мала! Але я чоловік. І яким би безглуздям не вважав війни, прийшла моя черга. Пам’ятаєш, у Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Не хвилюйся, якщо ти мене чекатимеш, я обов’язково повернуся. Розумієш, на все життя запам’яталися мені слова вчительки: "Любов до Батьківщини – її не поясниш словами… За що мати любить свою дитину? За що дитина любить матір? Так і любов до Батьківщини. Вона є, тому що є країна, у якій ти народився, де на кладовищах спочивають твої предки..." А я хочу, щоб на цій землі маленькими ноженятами лопотіли й наші нащадки.

Попрощатися Андрій приїхав із букетом маків. Де він їх роздобув напровесні? Хтозна… Просто подарував, обійняв і нагадав: «Пам’ятай, коли цвістиме маків цвіт, ми обов’язково одружимося, навіть якщо це буде й не цього року!»

...Місяці, коли хлопця готували на полігоні, минули, як одна мить. А от дні, коли він вже був «там», тягнулися безконечно. При першій-ліпшій нагоді телефонував, заспокоював, підбадьорював… Але настав і той день, коли дзвінок не пролунав. Його змінив ще один - точнісінько такий же. Потім місяць, а потім прийшла сумна і тяжка осінь, коли ти не знаєш, чи живеш насправді, і просто молишся. Оксана не могла нічого дізнатися про Андрія – його бабусю із містечка забрали до себе батьки одразу по тому, як припинилися хлопцеві дзвінки – стареньку схопило серце. Телефонів його батьків і друзів вона не знала – якось не було потреби. Залишалася лише надія і молитва…

 

…Літня медсестра Харківського військового госпіталю вийшла за двері палати. Вона вже звикла до людського болю, до людських трагедій, хоча ще не так давно свято вірила, що до такого звикнути неможливо. Щось тягнуло її до цього хлопчика, що сповитий бинтами лежав поміж апаратів. Мабуть, він все-таки дуже нагадував їй сина, якого не вдалося вирвати із лап важкої хвороби майже два десятки років тому. Вона любила розмовляти з цим шляхетним і розумним юнаком. Саме вона тремтячими руками набирала на своєму телефоні номер мами, який невпевнено диктував хлопчина, аби повідомити, що живий.

Після його розмови з матір’ю Надія Іванівна ще раз набрала цей номер, уже в коридорному закутку, аби розповісти жінці, що в її сина важкі поранення – ногу довелося ампутувати вище коліна... Мізинець і великий палець на правій руці їхній хірург від Бога складав по друзочці, аби хоч якісь пальці залишилися. А після контузії до нього поволі повертаються пам'ять і зір, он навіть номер до мами вдалося згадати. Жінки плакали кожна у свій телефон і навіть не знали, чого в їх сльозах більше – радості чи болю.

А сьогодні Андрій розповів їй ще одну свою таємницю - історію про Маків цвіт.

- Я не повідомлятиму Оксані, що живий. Не хочу бути тягарем для неї. Зараз такий світ, що часто й здоровим чоловікам важко дати у ньому раду. А я… я каліка. У мене навіть пальця для обручки нема, - і хлопець голосно і поспішно вдихнув, аби пригамувати емоції, роздивляючись те, що вціліло на його руці. – Колись передам їй величезний букет маків, щоб знала, що пам’ятаю і люблю. І… і все…Я б і зараз передав їй маки, щоб не оплакувала мене, та де ж їх взяти посеред зими?

А що ж робити їй - жінці, яка за останній рік вже почала звикати до людських трагедій? Як не допустити ще однієї? Андрієва історія не йшла з думки.

...Надія Іванівна їхала в тролейбусі зі зміни, він вже майже заколисав її після важкого чергування. Щоб не заснути, стрепенула головою і почала роззиратися довкола. Раптом – що ще? У вухах дівчини горів справжнісінький маків цвіт, а сама дівчина впевнено пробиралася до виходу. Надія Іванівна зірвалася з місця і почала проштовхуватися вслід, хоч до її зупинки було ще далеко.

- Дівчино, почекайте, - поквапом зійшла із тролейбусної підніжки. – А де ви взяли свої маки?

Незнайомка  засміялася:

- Подобаються? – зразу ж зрозуміла, про що йдеться. – На них завжди звертають увагу. Я їх купила тут, у нас, у Харкові. На проспекті Гагаріна, недалеко від центрального автовокзалу є магазин «Орінго» - там і знайшла я свої сережки.

- Спасибі вам. А дорого? – ніяково спитала Надія Іванівна.

- Як за таку красу, то зовсім ні, - і дівчина назвала суму.

«Так, як за красу, то не багато, але ж то добра частина моєї зарплатні. Можна оплатити комуналку чи відкласти на пластикове вікно»… Та роздумувала жінка недовго й одразу ж  попрямувала на зупинку – вже твердо вирішила: поїде на Гагаріна.

З острахом прочинила двері цього блискучого магазину. Вже й не пам’ятає, коли востаннє була в ювелірці, вони завжди відлякували жінку і своїм яскравим блиском, і пихатістю продавців. Несміливо попрямувала до вітрини й одразу ж побачила їх - чудовий «Маків цвіт» ніби сам кликав її. Але… але камінці у квітах були сині. А їй же потрібні червоні, щоб горіли і переливалися справжнісінькими кольорами маку. Розгублено роззирнулася довкола – до неї вже поспішала миловидна дівчинка-консультант.

- Що саме вас цікавить? Питайте, я вам усе розповім! – лагідно і підбадьорливо звернулася до жінки.

- Мені потрібні ось такі маки, але у вас вони із синіми камінцями, а я так надіялася знайти у вас такі ж, але з червоними.

- Не переживайте, ми зробимо вам із червоними камінчиками – все, що побажаєте! Зараз я розкажу, які іще вставки можливі у цих сережках, раптом, вам захочеться якогось іншого кольору.

- Я… Ні… Іншого ні. Це не мені. Розумієте…

І Надія Іванівна й сама не зчулася, як розповіла цій дівчинці Андрієву історію. Може, через те, що її серце було переповнене сумом, а, може, тому, що це тоненьке як билина дівча зовсім не було схоже на продавців ювелірних магазинів, яких вона бачила у своєму житті. Вона так щиро посміхалася і з такою увагою і теплом зверталася, ніби перед нею стояла не втомлена життям і роботою жінка, а найближча родичка.

Надія Іванівна замовкла, її обличчям котилися сльози. Дівчина теж крадькома витерла свої очі:

- Зачекайте хвилинку. Всього лиш хвилинку. Я зараз повернуся, – і зникла у глибині залу.

Через хвильку підійшла до жінки:

- Через два дні… Через два дні ми зробимо сережки - такі, як вам потрібно. Ви можете залишити адресу, і наш кур’єр доставить їх вам.

- Ні-ні, що ви! Я сама прийду до вас! Та й грошей у мене нема із собою…

Через два дні Надія Іванівна вже зі спокійним серцем відчиняла двері «Орінго». Дівчина зразу ж помітила її і підійшла, тримаючи в руках маленьку коробочку:

- Ось ваші сережки, з червоними камінцями, - усміхнулася.

Жінка відкрила сумку у пошуках гаманця.

- Не треба, не шукайте грошей! Ми віддаємо їх вам просто так - як і ви даруєте свою доброту тим, хто її потребує. Я розповіла вашу історію усім нашим працівникам… Наші майстри вклали в ці сережки стільки добра і тепла, що вони не минуть безслідно, я в це вірю. Дуже хотілося б знати, як усе закінчиться.

Надія Іванівна не вірила в реальність того, що відбувається. Так, окрім людських трагедій, вона бачила в своєму житті і чудо. Інколи, вона сама його творила, доглядаючи за хворими і пораненими, вириваючи із рук смерті безнадійних. Але ось таке трапилося із нею вперше. По обличчі рясно потекли сльози. Дівчина підійшла і обійняла жінку – вони плакали вже удвох…

 

- Це справжні маки! Ви чарівниця – ось так знайти їх серед зими!

- Ні, чарівники ті, хто допоміг мені знайти їх, - усміхнулася медсестра.

- Тільки ж, як і домовлялися, – лише пакуночок і записка, без моєї адреси і телефону. Щоб… щоб не знайшла. Я не потрібен їй такий…

... Надія Іванівна вийшла із поштового відділення. Вона дотримала слова – на пакуночку не було жодних координат хлопця. Але майже із чистою совістю вона акуратно вивела там свої адресу й телефон. Все ж чесно, правда?

Через два дні на екрані мобільного засвітився невідомий номер.

- Слухаю вас!

- Алло! Тільки не кладіть слухавку! Я – Оксана, ви надіслали мені маки від Андрія… Він живий? Де він? Я можу його побачити?

- Доню, на усі твої запитання я відповіла б: «Так!»  Але спершу послухай мене… - І Надія Іванівна розповіла усе…

- Я можу до вас приїхати? Ви зустрінете мене? Ви проведете мене до Андрія? Тільки ж нічого йому не кажіть… - почула у відповідь.

- Так!

Потяг «Ужгород-Харків» навіть не здогадувався, що сьогодні він не просто виконує рейс, а здійснює важливу місію. З його вагона на перон легко зіскочила дівчина, на її вухах погойдувався справжнісінький маків цвіт. Роззирнулася довкола і побачила, як до неї вже поспішає літня жіночка – вони мовчки обійнялися.

 

І ось тепер Надія Іванівна стоїть за дверима палати, вона ледве стримує себе, аби не розридатися – ох, як нелегко втримати в собі сльози щастя.

А з-за дверей долинають закінчення фраз:

- Більше не кажи такого! Ти ж знаєш - ніколи не можна втрачати надію, бо тоді життя втратить сенс, я сама це перевірила…  Твої маки сказали більше за всі слова…

- Але ж… Подумай добре – ти ж сама бачиш…

- До речі, мені завжди подобалися чоловіки, які носять персні на мізинці, думаю, обручка там чудово впишеться.

 

Надія Іванівна зітхнула з полегшенням, відійшла від дверей і дала волю сльозам. Завтра, після зміни, вона обов’язково знову поїде в "Орінго" на Гагаріна… А після того, як розповість усе, попросить, щоб дівчині з «Маковим цвітом» у вухах, яка через декілька днів приїде сюди замовляти обручки, майстри зробили найщасливіші у світі обручки – вони ж все уміють. І нічого, що їх купуватиме наречена – у коханні жодні правила і традиції безсилі…