Перше, що відчуваю, переступивши поріг батьківського дому - це аромат затишку і спокою, який створює камін у трохи закопченій вітальні. Щойно забігши, синок поспіхом скидає взуття, куртку і біжить до свого маленького стільчика, гріти ручки біля вогню. Тут наша собачка скрутилася клубочком у своєму затишному "кубельці", тут мама і тато, у затишних светриках, тут найсмачніше у світі горнятко кави, спокійні розмови і впорядковані думки. Тут усі тривоги відступають. Це моє "місце сили". Останніми роками, з цими вірусами, роботами, навчанням.., відвідувати батьківську оселю стали рідше. Але щоразу тягне туди все сильніше. І кожна поїздка "додому" - немов свято!

А вдома, у великому місті, в квартирі на шостому поверсі тільки й залишається, що запалювати свічки... Під час першого карантину організували на балконі затишну зону - із кавомашиною, зручним кріслом, пледом, подушками й квітами. Я там і відпочиваю, і часто працюю. Взимку на балконі трохи прохолодно, але вже зараз починає прогрівати сонечко, тож поступово переїжджаємо туди. Запалюємо свічки, вечеряємо, розмовляємо... Скоро вже можна буде відчинити вікно і відчути аромат весни і спів птахів! Біля вікна розпустять бруньки липа і каштан... Прості речі, які наповнюють нас і роблять щасливими.

Дякую, Олено Анатоліівно, читаючи вас, на серці стає спокійніше 

Від новин не абстрагуюся цілковито, але намагаюся зберігати спокій і діяти розумно. Документи поскладані, запаси невеличкі є - для самозаспокоєння, звісно. Планів на виїзд нема і не буде. Але продовжуємо жити і планувати життя. Почала вишивати хрестиком прекрасний семплер від "Хитрої синиці" - "Маяки України", плюс давній бісерний процес. Дуже заспокоюють забави з молодшим сином, розмови зі старшеньким (обожнюю його почуття гумору), щотижневі роздуми над розкладами таро, ароматичні свічки та зелений чай з жасмином. А ще в нас в березні плановий огляд малюка, влітку море, і взагалі - два замовлення в роботі, тому катастрофи скасовуються. Вчора в моєї мами був день народження, а сьогодні - в бабусі, тому ми всі зустрілися в родинному колі, і зараз так тепло і затишно на душі.  Свекруха ж дуже серйозно "готується до окупації", , так, як два роки тому збиралася на той світ від страху перед ковідом. Настільки серйозно, що навіть не хочу їй з ввічливості телефонувати, щоб не порушувати власний, дбайливо вирощений і такий крихкий дзен. Кожен сам обирає свою реальність. Наразі в мене так, а далі - за обставинами.

Сохранять спокойствие в бушующем море настоящего - очень важно. "Внутрішній спокій, внутрішній спокій", если цитировать мастера Шифу из Кунг-фу панды... Единение с природой и каждодневные маленькие победы над энтропией и хаосом очень помогают. Маленькая буржуйка в чугунных кружевах, созданная мастерами Ирландии, позволяет вечерами сидеть у огня и слушать уютный треск дубовых полений. Мечты о силе проснувшейся после ледяного плена земли и нежной красоте первоцветов дают так нужную сейчас надежду. Книги, словно старые добрые друзья, шепчут слова утешения. Работа даёт понимание, что обязанности и обязательства никто не отменял... Совместные медитации с единомышленниками о мире - тоже мощная практика. Любование коллекцией серебра напоминает о том, что красота вечна. А скоро начнется сезон обрезки и новых посадок, пора рисовать эскизы клумб и хвойных палисадников, а потом и копать посадочные ямы... Жизнь хрупка, стараюсь ловить каждый миг каждого дня и проживать его осознанно.

Спасибо за прекрасную и уютную тему Свечи, в реалиях отсутствия камина - моя это слабость. Очень люблю по вечерам просто так зажечь с десяток чайных свечей по дому, создавая атмосферу умиротворения... Что же касается последних всех этих событий, что раскачивают не только внешнеполитическую обстановку, но и душу каждого из нас, то мне пришлось даже сменить род деятельности, причем горячо мною любимой, с надеждами на то, что когда-то, когда станет легче, я снова к ней вернусь. Вообще работа в сфере социальной психологии у нас в стране, к огромному для меня сожалению, дело крайне неблагодарное и общий психо-эмоционалтный накал в конце года был такой, что я сказала всё, хватит. И я не бегу, словно крыса с тонущего корабля, просто я у себя и у своих детей одна. Это скорее как инстинкт самосохранения. Невозможно работать в области психологии не будучи эмпатом, а будучи эмпатом невозможно не пропускать через себя все то, с чем приходят люди. И дело не только в том, что у огромного количества людей пошел массовый разновекторный сдвиг по фазе на фоне информационного нагнетания (насчёт причин всего происходящего у меня есть свое мнение). А так же и в том, что очень часто люди приходят не вытирая ноги, и думая, что раз ты психолог, то ТЫ ОБЯЗАН разгребать ту гору помоев, которые люди себе сами годами наскладывали в голову и поназатягивали в жизнь. Вот ты разгребай, а мы в сторонке постоим, подождем. А если чего не выходит, так это ты ещё и виноват. И вообще виноват ты, дядя Петя, тетя Зина, да кто угодно, но только не я сам... И я вот не злая и не все конечно такие, но.... И как же здорово на контрасте всегда погружаться в волшебную атмосферу Оринго, в кругах которых всегда вращается так много сознательных, образованных, сердечных и светлых людей!
Сейчас благодаря многим факторам, среди которых на мой взгляд Оринго далеко не самый последний, и я уже писала благодарности по этому поводу, я сменила род деятельности. Да, работы много, нет даже времени забежать на форум на поболтушки, украшения приходят и лежат не облюбованное и необсужденные с родными Оринго-Леди, но сейчас я хоть сама с собой наедине (с собой уж всегда могу договорится), да всего-то пару начальников фух, высказалась и полегчало
Спасибо большое за то, что Вы есть! И конечно все у нас в итоге БУДЕТ ХОРОШО!