- Я - маленький лилик, який щоночі зависає на гілці верби, нахиленій аж до самісінького плеса ставка. Моя любов кличе мене сюди, бо саме тут моя кохана лілія солодко спить поміж зелених долонь лотосів і зірок, які відбиваються у темних водах. А я… Я можу прилітати до неї  лише вночі, коли вона спить і не чує, як моє кажаняче серце стукотить, переповнене почуттями! Бо коли настає ранок і лілія прокидається, я змушений ховатися у темній печері від яскравого сонячного проміння, що є  для мене смертельним. Думка про те, що ми так ніколи й не зустрінемося і я не розповім їй про своє кохання, а вона ніколи не дізнається, що маленький сірий лилик готовий на все заради нашої єдиної розмови, гнітить і засмучує мене. А може, краще полетіти світ за очі – подалі від ставка, від свого нещасливого кохання – назустріч сонцю, бо більше несила! Ай справді - полечу!
... На землю вперто наближається світанок, мої крила болять від довгого польоту, а крайнеба вже береться кармінними і кораловими барвами… Ой, а що ж це таке яскраве? Здається, люди це називають вітриною магазину – ще до того, як я вперше побачив свою лілію, я частенько любив прилітати у місто, зависати на ліхтарі і дивитися на людей - вони такі кумедні, рухаються догори ногами! Ох, а що це за чарівна квітка на срібному листочку?! Яка ж вона гарна – і не спить, а виблискує яскравою краплинкою, що причаїлася поміж її пелюсток!!! Та це ж моя кохана! Як би я хотів бути поряд із нею! Я і вона у цьому чарівному світі блиску і світла! Що ж робити, аби щастя стало реальністю?! Розгублено, майже з розпачем я піднімаю очі вгору - а там - велика срібна куля, дуже схожа на ту, що переливається над вітриною магазину... Місяцю – ти найбільше і найвеличніше світило, яке я бачив у всесвіті – з тебе розпочинається справжня ніч і тобою вона завершується, ти можеш усе! Зроби так, аби я навіки залишився біля своєї коханої квіточки!
… Місяць, який чув за своє довге життя благання не одного закоханого і не одне з них виконав, любив маленького кажана, йому стало його шкода, тож він наповнив ущерть маленьке волохате тільце своїм місячним сріблом і легенько переніс його на своєму промінчику туди, де на листочку цвіла пречудова квітка лотоса! Очі лилика засяяли щастям, а  їм у відповідь зблиснула яскрава крапелька у серці квітки…

Болела голова. Весь день. Весь тот пасмурный, слякотный, серый и нудный день. Что-то в организме стремилось уравновесить… В общем, что-то уравновесить. И оно, на первый взгляд, сумасбродно повело меня в ювелирный магазин. Я подчинилась. Мы пошли. Можно не спрашивать как и почему я купила кольцо из только что поступившей коллекции. Что-то примеряла. Как-то купила. Теперь думаю, что это оно меня купило.

Дома села пить чай с ударным количеством лимона. Кольцо положила перед собой.
— А я лимоны не ем…
Хм. Пью дальше. Я-то ем.
— И чай не пью. Хотя интересно было бы попробовать. У вас тут вообще довольно интересно, я и не ожидала…
Мелькнула мысль: чай ли я пью. Чай. Ну хорошо.
 — Да, у нас ничего так. Не соскучишься, хотя был бы и не против иногда…
— О да, когда я просилась в ваш мир, чтобы увидеть и понять день, свет, лучи, всё-всё, я надеялась, что мне понравится, но даже не мечтала, что это окажется так захватывающе. Да, я просилась, я очень хотела к вам, в дневную часть мира. Знаешь, нам же тоже рассказывают историю о Русалочке и все такое… В общем, я знала, что есть способы. Мне повезло. Взяли для кольца. Как я счастлива была, летучие силы! Мало видела еще. Мы же с тобой увидим всё-всё? Я верю.

Очнулась я каким-то днем. Фоном мозг транслировал приход мамы, градусник, ложки с чем-то, таблетки. Одеяло.

На столе лежало мое новое приобретение. Серебряное кольцо с летучей мышью. Я надела его. Нужно же показать моей тогдашней вечерней собеседнице… всё-всё. И она была со мной везде. Почти «в горе и в радости». Долго.

Но пришло то утро, когда привычным движением взяв кольцо, я поняла, что что-то не так. Мыши не было. Была только стена, на которой она сидела все эти дни. Я надела кольцо. В тот день уже просто не могла не зайти в любимый ювелирный магазин. Увидела там «Стену». Кажется, мышь мне оставила именно ее. Кольца с мышью не было. Оказывается, оно было одно. Экспериментальное.

Мышь, желаю тебе счастья в твоем мире. Верю, что ты вернулась к своим. Экспедиция окончена.

(Стоит ли говорить, что кольца с летучими мышами вскоре появились в магазине? Да, они появились! Думаю, моя подруга постаралась. Поспособствовала своим. Наш мир стоит того.)