Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Тетяна Власова: У кожного покоління — свої патрони, як у кожного покоління — свої фіалки

Втр, 13/07/2021 - 13:44 #1

Тетяна Власова: У кожного покоління — свої патрони, як у кожного покоління — свої фіалки

Я хочу вас познайомити з творчістю Тетяни Власової. Вона родом з Луцька. Поет, музикант, співачка. Фронт-вумен рок-гурту VLASNA (раніше називався АССА).
Інформації про неї мало. Ось майже все, що вдалося відшукати:
https://volyntimes.com.ua/news/960
Свої вірші вона викладає на власній сторінці у Фейсбуці  Таня Власова. Вірші https://www.facebook.com/TaniaVlasovaOfficial

А тепер вірші:


Тетяна Власова
 
 
***
у нервовому передчутті життєвого номера,
коли тіло спочатку тремтить, потім німіє,
вони знову зустрінуться згідно з карантинними нормами.
зрештою, в них так було задовго до пандемії.
 
з цими сердечними переживаннями, душевними танцями,
з бурями, від яких не сховаєшся у наметі —
між ними, як завжди, велика соціальна дистанція.
між ними давно вже більше, ніж півтора метра.
 
і роблять вигляд, ніби прощаються так охоче.
“уникайте контактів” — знають, що так буває ж.
але маска закриє обличчя — тільки не очі.
погляди за жодною маскою не сховаєш.
 
***
він був із тих, кого називають залізними,
з тих, хто міцнішає, а не іржавіє з віком.
всі його жінки завжди сміялись по-різному.
зрештою, він і розрізняв їх тільки за сміхом.

одні усміхались, знаючи, що їм це пасує.
інші були серйозні і сміялись лише тихцем.
деякі драматично наповнювали усмішки сумом,
ховали їх, відвертаючи від нього лице.

він не те щоб сильно стежив колись за знаками,
тільки з цими жінками не мовчалось біля вікна.
всі були різні – водночас, на жаль, однакові.
а так, щоб завмерти – усміхалась тільки одна.

коли вони десь випадково пересікались
і вона сміялася так по-рідному, знову й знову,
його, залізного, тут же розбирала цікавість –
що було б, якби вона усміхалась йому одному?

а вона, помічаючи на собі цей його погляд,
зупинялась на мить і трохи ніяковіла.
«я, напевне, хотіла б бути з ним довго поряд.
я зробила б його щасливим, якби я вміла.

ми, напевно б, один за одним – стіна за стінкою.
у такого, звичайно, не страшно і закохатися.
тільки ж він із залізних і завжди з якоюсь жінкою.
все, що можу – іноді тихо йому всміхатися».



***
одного ранку ти прокинешся зовсім вдосвіта.
від сонця, а не від страху, затулятимешся руками.
не набувши за ніч жодного воєнного досвіду,
не читатимеш стрічку, а просто завариш каву.
 
на твоєму подвір’ї не буде чужої постаті.
навіть тіні її не побачиш більше у сні.
будеш чути, як прокидається місто без пострілів,
і не будеш боятись перераховувати синів.
 
будеш знати, що завтра в підвалі ніхто не сидітиме,
а навколо щоночі не більшатиме могил.
і спокійно телефонуватимеш своїм дітям,
і у кожного з них буде по дві ноги.
 
ти якось зупинишся і подумаєш: «Дуже дивно –
тепер прапори у будинку спокійно розвішені».
а Бог притулить тебе до грудей і скаже: «Дитино,
я просто тоді робив тебе трохи сильнішою».
 
***
говорили темної ночі, задихаючись від розмов.
то поволі і неохоче — то спішили сказати знов.
то хитались, як у ковчезі — може, ще раз колись зайдеш?
говорили лише по черзі і мовчали по черзі теж.
 
«затягнулись, — казала, — зими. що ж — лежи собі і вмирай.
я ніколи не буду сильна, я ні разу не самурай.
і в такому, як тут, бою я згортаюся у сувій.
я не воїн, я не воюю, я ламаюсь від ваших війн.
 
я не вмію казати «шкода», не дописуючи главу.
і не треба штовхати в воду — я навряд чи перепливу.
важко, знаєш, ходити з каменем — а якщо я із ним спіткнусь?
ти, будь ласка, не відпускай мене — я ж ніколи не повернусь».
 
«це не так уже і безжально — не така вже в тобі й зима.
я для цього тебе і лишаю — щоби далі ішла сама.
я бував у різних компаніях — і не бачив таких дівчат.
я для того тебе і обпалюю — щоб міцнішала на очах.
 
попливеш кудись — не чекай мене, я не вартий твоїх годин.
а не хочеш ходити з каменем — відпусти його, не ходи.
скільки буде образ усіляких теж — не збирай їх, а відбивай.
ти, звичайно, мені ще подякуєш — ну а поки, мала, бувай».
 
і отак говорили би довго ще — тільки далі забракло днів.
це, звичайно, смішне видовище — ніби двоє, а ніби ні.
і тихенько лунало зимами — «ти ніколи вже не зайдеш?».
і вона не ставала сильною — тільки й він не сильнішав теж.
 
 
***
і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.

ще вона часом лякала його найгіршим:
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші.
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста.

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало.
 
***
навпроти будинку, на тій стороні, де хмариться,
де навіть улітку ти в тіні — немов у темряві.
де мало квартир і сусіди майже не сваряться,
багато-багато років стояло дерево.
 
будинок — гучний і міцний, як старий годинник —
щодня вирував глибоким єдиним подихом.
у будинку, бувало, змінювались цілі родини,
різними кольорами були розмальовані поверхи.
 
жили у будинку і голосно, і покірно,
одні народжувались, інших раптом не стало.
дерево бачило, як із будинку несли покійних.
поки вони жили — точно його пам’ятали.
 
а потім хитався  світ, валились держави,
подвір’ям блукали натовпи, їздив кортеж.
і люди зрубали дерево, бо воно їм тут заважало.
а якщо зовсім відверто — вони йому заважали теж.
 
це історія без фіналу і моралі тут теж немає.
неважливо — ти вкритий корою чи, може, шкірою.
дерево росте доти, доки щось його тут тримає.
коли йому набридає — хтось приходить з сокирою.
 
***
кордони тримаються правдами і неправдами.
на кордоні летять патрони, ростуть фіалки.
якщо ти зберешся писати своїм праправнукам —
напиши їм, хай бережуть те, що мають, змалку.
напиши їм про переломи усі і шрами,
про сумління пиши і, звісно, про муки вибору.
напиши їм про війни, які ми таки програли.
напиши їм про війни, які ми назавжди виграли.
і про тих несмішних, які нам казали: “смійся”,
і про надто серйозних із пишних трибун-балконів.
а якщо на папері залишиться трохи місця —
напиши, що не заздриш, не заздриш більше нікому.
бо на те ми атака, на те ми і оборона,
щоб ненавидіти і любити — так само палко.
бо у кожного покоління — свої патрони,
як у кожного покоління — свої фіалки.

 

Втр, 13/07/2021 - 13:47 #2

Олено Володимирівно, дякую, що підтримуєте рубрику! Не чула про Тетяну, тепер познайомлюся. Щиро вдячна surprise

Втр, 13/07/2021 - 13:57 #3

А ось і привід познайомитись surprise
https://www.facebook.com/events/1149444398896956?ref=newsfeed

Втр, 13/07/2021 - 15:16 #4

Щойно зайшла. щоб про це дописати, Фейсбук мене поінформував саме про цю зустріч! А Ви вже 

Втр, 13/07/2021 - 20:30 #5

Дуже цікаво. осаннім часом нечасто звертаюсь до віршів, але дуже люблю. Дякую, Олено 

Втр, 13/07/2021 - 21:59 #6

surprise

Втр, 13/07/2021 - 22:14 #7

Дякую. Чудові поезії. Зробила собі закладку, щоб познайомитися ближче. Помітила, що у поетів, які пишуть не задля книжок, вірші дуже щирі і відверті до сліз. Згадала про два дерева, які мій тато посадив у 1964 році навпроти нашого балкону. Їх зрубали, щоб прокласти доріжку до магазину на першому поверсі...

Втр, 13/07/2021 - 23:43 #8

Мені її вірші здаються дуже світлими. От дійсно No evil.

Ср, 14/07/2021 - 07:00 #9

дякую....

Ср, 14/07/2021 - 08:00 #10

surprise

Чт, 02/09/2021 - 08:56 #11

Таня Власова
***
привіт, моє літо, ти завжди здаєшся таким невичерпним,
що хочеться з першого ж твого ранку впадати в крайнощі.
недарма з усіх місяців люди, як правило, люблять червень —
саме він, здається, приносить найбільше радощів.

коли дні переходять у ночі повільно, липко,
вечори стають густими або молочними.
справа, напевне, в тому, що саме влітку
люди почуваються красивішими і молодшими.

влітку частіше закінчуються війни, піднімаються стяги,
краще мовчиться, кращі пишуться вірші.
саме влітку жінки закохуються до нестями
і цілують своїх чоловіків якомога ніжніше.

влітку хочеться бути гучними або затихнути.
зовсім не хочеться спати, нічого не сниться.
просто літо коротке, а люди хочуть побільше встигнути
і від того частіше роблять якісь дурниці.

а потім приходить осінь і люди ховаються,
і навіть у місті чути, як виють дикі тварини.
все, що закінчується, завжди колись починається.
бувай, моє літо.
бачиш, що ми тут натворили.