Нові вірші Тетяни Власової @TaniaVlasovaOfficial (FB)
***
однієї зими на тісній гамірній території
я стаю мимоволі свідком щемкої історії:
за гарячою кавою і розмовами, досі приємними,
проводять тут вечір люди, яких нічого вже не поєднує.
вони дивляться в очі, дихають в однаковому ритмі.
вони — люди, які домовились про минуле не говорити.
хоча спогади кожного — це їхні суцільні перетини.
вони знають один одного зовні і знають зсередини.
сміються, жартують — голосно і печально —
люди, яким один одного не вистачає.
хочеться це припинити і їх розпечатати.
але вони мене не послухають, навіть якщо я до них кричатиму.
і у сірому залі ця зустріч, я знаю, строката вся
для людей, які один одного хочуть торкатися.
він випиває її до крапки, вона з’їдає його до коми.
і ця історія не закінчується ніколи.
***
місто зимове схоже на справжню біду мою —
тихе, слизьке, одночасно віддане і закляте.
якби люди знали, про що я насправді думаю —
вони перестали б зі мною розмовляти.
вечір у цьому місті — щоб вийти на вулицю,
вдивлятись у перехожих — сумних, знесилених.
якби люди знали, що хтось ними тут милується,
вони намагались би бути завжди красивими.
сніг цього міста — нестриманий і пихатий —
розколює щит мого дому на два щити.
якби люди знали, як я не вмію чекати.
але ніхто про це й не підозрює — хіба що ти.
і тому хіба що тобі — найкращому з віддзеркалень —
можна довірити сни свої і страхи.
якби люди знали, що мене насправді лякає —
ніколи не пускали б мене на свої дахи.
не ділились би хвилюванням зі мною і ревнощами.
не питали б, що я збираюсь робити цієї зими.
бути поруч у великому місті значно приємніше.
але ніхто в цьому не зізнається.
навіть ми.
особливо — ми.
***
зима — це коли ти поводишся неприховано непривітно.
а замість цілого дня пам’ятаєш тільки окремі деталі з книг.
і якщо ти довго дивитимешся у свої вікна,
рано чи пізно побачиш за ними, як пролітає сніг.
рано чи пізно помітиш чиєсь мовчання, чиюсь нестачу.
ця зима ще не сталась, а вже холодом тут надихала.
але замість того, щоб шукати когось гарячого,
ти сидиш біля вікон і тобі невимовно тихо.
і ця тиша в тобі повторюється щовечора, як молитва.
і від неї тобі то легко, то дуже ніяково.
але якщо ти раптом захочеш комусь написати чи подзвонити —
може статись, що буде нІкому.
***
я не знаю, де ти набрався цієї чесності,
але вчитись її у тебе стало для мене честю.
і хоча тут бувало несолодко, часом лячно —
я вдячна.
вибач, що часто відповідала, ніби знічев’я,
розмовляла зухвало, поводилася нечемно.
я насправді постійно за тобою спостерігала.
в чомусь це заважало, але здебільшого — допомагало.
я знала, як ти проводиш і ніч, і день.
я бачила, як ти добираєш слова і людей.
як ти легко живеш без пояснень і обіцянок,
як ти граєшся із серцями.
я за тобою вивчала велике місто.
я кожного разу з тобою складала іспит.
і у школі, з якої виплутуються одиниці,
я стала найкращою ученицею.
я склала в єдине те, що тобі дорівнює.
і тепер я — найсильніше твоє творіння.
всі твої настанови я ніжно згорнула в сувій.
далі летіти самій.
і нехай це буде перевірка тебе на чуйність.
якщо коли-небудь ти про мене почуєш
чи побачиш мене усміхненою, міцною —
пишайся мною.
