Оскільки у нас зараз триває тиждень "з англійським акцентом", захотілося поговорити про українських перекладачів, що працювали над творами Вільяма Шекспіра. Таких, звісно, було немало, тож зробімо невеличкий дайджест. Візьмемо, наприклад, "Гамлета", адже саме цей твір - один з найвидатніших у Шекспіра, і недарма... Цікаво порівняти знамените "to be or not to be" у різних перекладах? Тоді цей матеріал для вас!

Усі тексти відкриваються у вищій якості. Щоб прочитати текст монологу, натисніть на зображення.

Пантелеймон Куліш - український письменник другої половини ХІХ сторіччя, що плідно займався перекладами з іноземних мов. Зокрема з Шекспіра він переклад 13 п'єс, які майже всі вийшли з передмовами Івана Франка. До підрядників він ставився негативно і навіть упереджено, тож ніколи ними не користувався. Під час перекладання спирався здебільшого на оригінали та інколи - на німецькі переклади Августа Вільгельма Шлегеля. Велику увагу Куліш віддавав віршовій авторській формі і вважав, що вона не менш важлива за змістове наповнення. Так само читання твору він ставив вище за сценічне втілення, тож намагався перекладати перш за все для читача, а вже потім - для актора.

Схожої думки був й Ігор Костецький, письменник і перекладач, засновник Мистецького українського руху). Він також орієнтувався на читача - але на якого? Його "Гамлет" - це свого роду мистецький виворіт кулішевого піднесено-романтичного тексту (романтичного, звісно, у значенні мистецького підходу). На відміну від лексики Куліша - подекуди архаїчної, подекуди книжної - Костецький грається у слова, експериментує з мовою. Напроти, Михайло Рудницький, критик та літературознавець, перекладач, що працював у середині ХХ сторіччя, на відміну від Куліша й Костецького, перш за все вбачав у творі сценарій, а не художній текст, тож і перекладав так, щоб текст можна було пристосувати до мовлення. Вирази тут лаконічні, вимовляти їх зручніше. 

Його сучасник, Юрій Клен (Освальд Бургардт), київський неокласик, перекладав "Гамлета" у 1930 році за контрактом з Харківським державним видавництвом літератури й мистецтва). До цього він ледь не десятиріччя шукав нових форм і способів передати шекспірівську мову та красу слова українською мовою. На той час український театр розвивався так само нестримно, як і література, тож митці потребували такого тексту, який можна було б ставити на сцені, та який при цьому відповідав би високим літературним вимогам, стоячи близько до оригіналу. У двадцятих роках вже пройшла вистава "Макбет" у постановці Леся Курбаса (який зіграв у ній головну роль), і постановка ця стала маніфестом найкласичнішого з усіх експресіонізмів. Саме вона вплинула на почерк Клена, що взявся перекладати "Гамлета". У своєму перекладі він позбувається складного синтаксису, псевдонародності та надміру запозичених слів. Він так само як і його попередники стояв на засадах збереження ритмомелодики тексту та наповнення авторської форми авторським же змістом. Та перш за все Клен - не перекладач, а поет, тому мова його "Гамлета", звісно, несе ознаки його власного поетичного стилю.

Цікавим у порівнянні з цим перекладом є переклад Григорія Кочура, що жив водночас із Юрієм Кленом, та пережив його на добрі 50 років. Кочур теж представляв неокласичну течію, його вчителем був сам Микола Зеров. Але переклад Кочура - це інша грань творчості неокласиків, це той же метод, але розвиненіший і довершеніший. Мова тут більш абстрактна, вона виявляє працю і фах, якої набув автор перекладу з роками. Якщо переклад Клена - це молодий і сяючий текст, то на Кочура вже працює досвід, на який у Клена, нажаль, не вистачило часу. 

Постмодерний підхід до перекладу "Гамлета" демонструє останній з перекладачів у моїй добірці, уже наш сучасник Юрій Андрухович. Його переклад відзначається спрощеністю висловлення, якщо порівнювати з оригіналом. Його Гамлет висловлюється лаконічно й прямо. ледь не грубо. Це складає певний контраст до власної творчості Андруховича, що, навпаки, вирізняється інтелектуальністю й мовною витонченістю, складним синтаксисом, багатошаровістю відсилок. Я схильна розглядати "Гамлета" Андруховича не скільки як переклад, скільки як переспів, переосмислення у дусі постмодерну, осучаснення класики. Якщо бажаєте, це громадська акція. Також це переклад, спрямований для потреб сценічних, а в умовах сучасного театру брутальність, грубість і спрощеність грають на руку постановникам, адже залучає ширшу аудиторію. Однак неймовірно приємно бачити у тексті міжлітературні ремінісценції та відсилки, що однозначно апелюють до сучасного українського читача, словогру, іронію - а подекуди й щирий сарказм. Загалом ми добре знаємо, що іронічна стилістика цілком в дусі Андруховича. Цей постшекспірівський текст дійсно слід читати як окремий твір. Згадайте, що Андрухович - бубабіст, отже, бурлеск, балаган і буфонада йому до смаку.

Який переклад "Гамлета" найбільше, на вашу думку, відповідає характеру персонажа й відображає авторський задум?

Чи читали ви "Гамлета" українською? А який ваш улюблений твір у Шекспіра?

Долучайтеся до обговорень у коментарях, і до нових зустрічей в Літературній вітальні!