Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
 

Знаний в Україні й за кордоном, Юрій Андрухович є одним з найталановитіших вітчизняних письменників. Він причетний до створення "Бу-Ба-Бу". Саме завдяки йому виокремився постмодерний станіславський феномен української літератури. Андрухович - есеїст, поет, прозаїк, критик, колумніст й так далі, й тому подібне... До речі, твори Юрія Андруховича перекладені не лише німецькою, французькою та шведською, а й есперанто.

 

 

Коротко про найголовніше. Народився у 1960 році (та живе і зараз) в Івано-Франківську. За фахом - редактор, а ще закінчив Вищі курси Літературного інституту. Кандидатська дисертація - про Богдана-Ігоря Антонича. Разом із Олександром Ірванцем та Віктором Небораком у 1985 році заснував "Бурлеск-Балаган-Буфонаду" - поетичну групу "Бу-Ба-Бу", що відзначалася необароковістю та карнавальністю. Власне, підгрунтям для такого літературного утворення став суспільний злам: розпад Імперії викликав не лише депресію, а й карнавально-сміхову реакцію на дійсність. Саме в такий час відбувався пік виступів бубабістів - з 1987 по 1991 роки. У дев'яностих Андрухович також видавав "Четвер" - часопис текстів і візій - разом із Іздриком.

Треба зазначити, що подібні угруповання творилися по всій Україні: у Харкові в той же час працює "Червона фіра" (Сергій Жадан, Ростислав Мельників й Ігор Пилипчук), в Києві "Пропала грамота" (Юрко Позаяк, Віктор Недоступ і Семен Либонь), в Івано-Франківську "Нова Дегенерація" (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Степан Процюк), у Львові ММЮННА ТУГА (Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Юлія Міщенко, Наталія Сняданко, Наталія Томків, Анна Середа).

 

Поетичний дебют 80-тих закінчився для Андруховича виходом у 1985 році збірки "Небо і площі". Друга збірка вийшла за чотири роки, у 1989 році, "Середмістя". Хоч це й розквіт "Бу-Ба-Бу", та збірка ця класична й навіть класицистична. А от "Екзотичні птахи і рослини" 1991 року - балаганна, яскрава й бубабістська. Авторський підзаголовок до збірки - "Колекція потвор".

 

Поетичні цикли "Індія" та "Листи в Україну" в середині дев'яностих - ледь не останні твори з потужного юнацького поетичного доробку. У 2013 році "Листи в Україну" увійшли до однойменної поетичної книги. Надалі Андрухович стверджується як прозаїк: "Рекреації", "Дванадцять обручів", "Лексикон інтимних міст" щоразу спричиняють серйозну хвилю в літературних колах і стають подією. Але й вірші Юрій пише досі, лише не часто випускає нові збірки.

 

 

Вулиця Єреванська

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,

ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,

і стелимо на ніч худу споконвічну солому,

та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

 

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;

збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят

і хочемо щось підлатати і підмалювати,

Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

 

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,

І гріємо чай, і говоримо про переїзд,

а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,

та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

 

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону

от-от увірветься забуте волання сурми;

і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,

а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

 

У небі, такому старому, тісному, блідому,

легкими уламками світла розвіємось ми –

салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!

Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

 

 

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!…

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик –

теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

і крадеться вслід за нами,

може, туга, може, фуга…

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?)

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике…

 

***

Нехай уже не нам – солодкі ягоди

й вода з ключа, шовкова і правічна,

і дві легкі долоні, спраглі злагоди

в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

 

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця

з нічним кафе, підсвіченим і теплим,

і все, що продається та купується, –

нехай уже не нам, а ми потерпим,

 

спокуси обійдемо, ніби торжища,

де на вагу оздоб – тіла мосяжні,

де радощі, немов цупкі полотнища,

купецтво переміряло на сажні,

 

ранкові небеса й луги незаймані,

і хліб, що голубам на площі кришим,

і надписи, полишені на камені,

нехай уже не нам – нехай мудрішим…

 

А все ж і нам принаймні мить дарована,

але така блаженна і тонка:

ця ніч на нас накинута покровами,

і ти течеш до мене, як ріка.

 

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, –

всі радощі світу вляглися до ніг.

 

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином – на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

 

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

 

***

Весна виникала, де тільки могла:

трава на фронтонах, дощі і сухоти,

і тепла бруківка. Весна була зла.

Блукаючі танки і рештки піхоти

вертались nach Osten. Черешня цвіла,

і груди, сповиті в паси портупей,

зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,

а все ж залишили стояти на площі,

забивши дошками всі двері, а все ж

виносили мармур і крила, і мощі —

все золото чаш і шовковість одеж,

всю темінь вина і кривавість корон,

і мумію графа у шапці з пером,

серця пілігримів, сідниці блудниць,

правиці рубак і синиць із очниць,

мечі, дароносиці, книги і фіги

листок з антикварного лона Ядвіґи,

покривлені м’язи і німби святих, —

уче це призахідне тління Європи

виносили геть. Мов у піч, мов на допит –

жбурляли в машини. Ти вчасно затих,

а потім озвався, хрипучий органе,

тебе розкрутили на тисячу труб,

тебе прикладали до вуст, як до рани,

ці душі найменші, ці діти з халуп,

з підвальних яскинь, де каміння і плющ,

з низів, de profundis, ти виник пискляво.

тебе на свистки і гудки розпиляли,

і ти засурмив з-над катуш і калюж,

з міського підпілля, де ніч і сухоти,

де квола весна зеленіла зі стін.

Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,

аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

 

Вам до вподоби Юрій Андрухович як прозаїк чи як поет? Слухали його наживо чи, може, читали колонки?

Поділіться враженнями!

І до нових зустрічей у Літературній вітальні Орінго!