Поет, прозаїк, перекладач, активіст, співак, актор, сценарист… Це все про Сергія Жадана, гостя сьогоднішнього випуску Літературної вітальні Орінго. Один з найвідоміших не лише в Україні, але й за кордоном, вітчизняних письменників, твори якого перекладено тринадцятьма мовами. Його мова проста й невимушена, він тримає сучасний нерв та не боїться говорити прямо. Саме за це його вірші до вподоби студентам і домогосподаркам, школяркам та пенсіонерам, класикам та авангардистам…
 

Сергій народився у Старобільську Ворошиловградської (Луганської) області в україномовній родині. Отримувати вищу освіту Сергій вирушив до Харкова, де й закінчив Харківський державний педагогічний університет, факультет українсько-німецької філології. Щойно переїхавши, влився в літературний рух, зокрема у 1991 році був організатором «Червоної фіри», неофутуристського угруповання. Тож не дивно, що дисертацію захищав теж з неофутуризму, за творчістю Михайля Семенка.
 
 
Перша поетична збірка Сергія Жадана вийшла в 1995 році, це був «Генерал Юда». А перша прозова — «Депеш Мод», у 2004 році. З 2000 року Сергій є віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). У 2010 році роман «Ворошиловград» став книжкою року за версією Бі-бі-сі. Остання збірка «Антена» вийшла у 2018 році, куди увійшли свіжі вірші, написані за останні два роки. Так звучить коротка біографія Жадана. А поза цими датами — довга історія становлення письменника, українського письменника у середовищі, не завжди сприятливому для української літератури.

Сергій живе й працює в Харкові, при цьому встигає брати участь у літературних подіях у столиці й на заході країни, також у Європі. Критика завжди відзначала його вміння говорити просто й дохідливо, знаходити спільну мову з простою й освіченішою аудиторією. Колись широкі маси знали Сергія Жадана як людину, яка ледь не першою почала вживати в друкові ненормативну лексику й просторіччя. Зараз ця риса перестала бути визначною для його творчості, але лишилася тим містком, який Сергій прокладає між собою й аудиторією. Подобається чи ні, але, схоже, це відмінно працює.
 

Громадська позиція Сергія — активна й зрозуміла. У часи Помаранчевої революції він був комендантом наметового містечка, а в Революцію Гідності, окрім іншої діяльності, записав відео, де просто на камеру стверджував, що українці не є екстремістами.
 

Разом з гуртом «Собаки в космосі» він гастролює містами України та західної Європи, і їхні концерти говорять про позицію Жадана красномовніше за будь-які інтерв’ю й виступи. Проект «Жадан і Собаки» часто буває на Луганщині й Донеччині. У 2016 році за «Месопотамію» він отримав літературну премію Президента України «Українська книжка року». Грошову винагороду Сергій передав до дитячих садків та інтернатів Луганщини.
 
 
«Я дуже люблю повторювати одну думку, мабуть не дуже мудру, але вона мені подобається. Насправді я пишу одну книгу, займаюся цим уже 25 років. А це все – просто окремі сторінки цієї книги».
 
 
***
Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
 
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
 
Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди поразок і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.
 
Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.
 
***
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
 
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
 
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
 
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.
 
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
 
***
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.
 
І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.
 
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.

***
Цілий місяць вони стояли при цій ріці.
Цілий місяць ріка була нерухома й близька.
Не можна було палити вогонь, і мовчали курці.
І з цього боку стояли війська.
І з того боку теж – стояли війська.
 
Чорна ріка,
тече собі чорна ріка.
Важко бути з нею так довго разом.
Яка вона в серпні глибока, яка в’язка.
Якою вона буде, коли впаде в Азов?
 
Чути було, як у темряві працюють серця.
Ніхто не знав, що буде наприкінці.
І течією з півночі їм принесло мерця –
непоквапливого, як усі мерці.
 
Ніби його сюди принесла давня біда,
і тепер ось розвертала в різні боки.
В пробитих легенях його стояла вода –
чорна солодка вода степової ріки.
 
Йди, чоловіче, звідси, проминай береги,
забирай із собою свою смерть і страх,
тут і нам, живим, не вистачає снаги,
а що вже мертвому робити на цих берегах?
 
Забирай свою смерть із собою, забирай її,
забирай її подалі від цієї ріки,
забирай її з темної течії,
забирай звідси мертві свої кулаки.
 
Течія прорізалася в теплій руді.
Місяць відбивався в лисичих очах.
А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді,
важкий, мов хрест на чоловічих плечах.
 
І тягнувся річищем кудись на Схід,
тягнувся цим безкінечним дінцем,
і чоловіки при березі дивились йому услід,
і плакали за цим мерцем,
ще за одним мерцем.
 
Земля сполоханих риб і степових птахів.
Земля золотих пшениць і палених трав –
хтось напише колись історію цих берегів,
історію цих русел і цих переправ.
 
Хтось впише в цю історію всі імена,
імена гострих акацій і зелених кропив.
Правий берег, об який б’ється луна.
Лівий берег, з якого ніхто не відступив.
 

Я впевнена, що будь-хто зможе знайти щось дотичне до себе у доробку Сергія. Він дійсно голос сучасності, і не лише завдяки творчості, але й завдяки своїй постаті. А як ви познайомилися з творчістю Сергія Жадана? Чи були на його презентації або концерті? Поділіться улюбленим віршем у коментарях, будь ласка.