Сьогодні найдовша ніч року, Зимове сонцестояння, — мало світла й дуже багато темряви. І поки ми з вами тут, у найнижчій точці, хочу розповісти про срібну мрію, яка народилася у вирі війни.
все що у тебе є – все воно може боліти
те чого в тебе немає боліти не буде…
(Ю. Іздрик)
Ми ще точно живі — скільки ж у нас усього болить. Ми насправді живі, бо не лише дихаємо й функціонуємо, але ще й мріємо, творимо, думаємо про майбутнє та не втрачаємо надію.
Коли я додатково (поза конкурсною програмою) обрала каблучку «Дві стіни», здивувалися навіть ті, хто звик до моїх дивних вчинків — мені казали, що це ніхто не буде купляти й носити, то ж навіщо витрачати ресурси, яких і так немає. Ще казали, що це вкрай похмуро, а ми й так усі у війні по самі вуха. Що треба робити прикраси, які тішитимуть, а не лякатимуть… Але є дві сили, що не можна зупинити: ідею, час якої настав, та правду, яка знайде шпаринку й проб’ється назовні.
Ми, українці, живемо під час страшної, нечесної війни, яка ламає цивілізацію і людей, виснажує фізично, розумово й морально, нищить важливі зв’язки та споруди. Ми продовжуємо жити, попри усі намагання зла стерти нас з землі.
І за ці нескінченні ночі й дні (сьогодні вже 1395-й) ми стали геть іншими. Іншими не лише у порівнянні з собою у версії 2021 року, а й з мешканцями тих країн, по яким клята кацапня поки що не запускає бомби, ракети й шахеди.
Узагальнення, якими ж саме ми вже стали та як еволюціонуємо далі, мені видаються не надто доречними — в кожного з нас вирощено новий орган, внутрішній резервуар, де змішані біль з силою. Ємність та призначення нового внутрішнього органу поки не досліджена і є індивідуальною. Наприклад, мій резервуар продукує енергію, яка не лише допомагає рухатися далі, а й дозволяє без сумнівів робити дивні вчинки та створювати непопулярні речі.
У супроводі до ескізу каблучки «Дві стіни», авторка Олена Анатоліївна (Skazka) пояснила свою мрію так: «Давно не брала участі у конкурсі і от, мабуть, на часі. Моя дитина каже, що я малюю травми, мабуть, так і є, але для мене то оберіг… Більшість українців мене зрозуміють, коли чуєш цей страшний звук згадується тільки одне - 2 стіни. Ми з малою завжди ховаємося в коридорі і на ті 2 стіни сподіваємось як на Бога. Але не завжди є ті 2 стіни, тому я захотіла зробити цей оберіг саме для того, щоб вони завжди були з тобою і щоб завжди ти був захищений. Це на кшталт того, як у студентські часи ти схрещуєш пальці щоб гарно здати екзамен, ну або кладеш п’ятак у взуття…»
Каблучку робили довго й старанно, вийшла вона потужною і гармонійною. І тут мені хочеться поставити впевнену крапку з натиском та відсікти сумніви.
Я не знаю про подальшу долю цього вибору.
Не маю гадки, стане каблучка «Дві стіни» талісманом, амулетом, арт-об’єктом, пам’яткою чи залишиться тільки в мене та Олени, як символ того, крізь що ми вже пройшли та продовжуємо проходити.
Ми маємо повне право казати про те, що в нас болить, і фіксувати це. Наші думки, надії, мрії та справи важливі так само, як і наші страхи.
Про книжку, з якою сфотографували каблучку, треба буде розповісти окремо
З початку повномасштабної війни це вже четверта найдовша ніч перед світанком. Так, Зимове сонцестояння — це коли вкрай мало світла й дуже багато щільної темряви. Та вже від завтрашнього дня щось зі скреготом зрушить з місця і додасть нам до дня дві секундочки. І можливо, на важелі тиснуть саме ті, хто вірить у продовження життя.
Ми тримаємо наші голови, стіни та світ.
Ми продовжуємося.
З любов’ю, Олена Маслова ![]()
galina_К
Пнд, 22/12/2025 - 10:11
Оринго
Пнд, 22/12/2025 - 11:42
Але поки ми знаходимося у вимірі війни "тут і зараз"... і якщо продовжують народжуватися срібні прикраси, то це точно не той стан, в який нас вгоняє русня. Ні відчаю, ні розпачу — терпіння та роздуми.
Skazka
Пнд, 22/12/2025 - 11:59
Для мене це оберіг і памʼять! Це не руїни - це страх (пробачте, але ніколи не повірю, що в перші дні, а в мене навіть зараз, ні в кого не було того звіриного страху!) І я не хочу забувати те відчуття останнього дня, бо так і відчувалось, що то вже все! І ця каблучка в собі несе біль, страх, силу, надію і памʼять! І то є наше життя зараз. Яким воно буде далі… сподіваюсь світлим, але та крапля мистецтва, яке зробили Орінго, то є письмена наших днів! Не квіти і не пташки, які малювались мені раніше… а саме стіни.
Для мене прикраси є мистецтво, а мистецтво - то емоції...не гарні камені і покриття, а саме відчуття, які передає прикраса і на жаль, це не завжди радість і краса.
Дякую Орінго за карбування мого особистого болю і страху в срібні стіни, які будуть зі мною доки є життя. Срібна мрія є конкурс втілення бажань, моє бажання цього року було саме таке - Назавжди запамʼятати той страх останнього дня і ту надію на хороші часи! Люблю вас і бажаю процвітати, як справжня квітка Українського мистецтва, яке несе в собі історію і емоціі!
galina_К
Пнд, 22/12/2025 - 12:25
Julia777
Пнд, 22/12/2025 - 13:38
Mikurianka
Пнд, 22/12/2025 - 18:11
shursh
Пнд, 22/12/2025 - 22:46
Vikiviki
Втр, 23/12/2025 - 07:43
Svechka
Втр, 23/12/2025 - 10:31
Svechka
Втр, 23/12/2025 - 10:33