Сьогодні найдовша ніч року, Зимове сонцестояння, — мало світла й дуже багато темряви. І поки ми з вами тут, у найнижчій точці, хочу розповісти про срібну мрію, яка народилася у вирі війни. 

все що у тебе є – все воно може боліти

те чого в тебе немає боліти не буде…

(Ю. Іздрик)

Ми ще точно живі — скільки ж у нас усього болить. Ми насправді живі, бо не лише дихаємо й функціонуємо, але ще й мріємо, творимо, думаємо про майбутнє та не втрачаємо надію. 

Коли я додатково (поза конкурсною програмою) обрала каблучку «Дві стіни», здивувалися навіть ті, хто звик до моїх дивних вчинків — мені казали, що це ніхто не буде купляти й носити, то ж навіщо витрачати ресурси, яких і так немає. Ще казали, що це вкрай похмуро, а ми й так усі у війні по самі вуха. Що треба робити прикраси, які тішитимуть, а не лякатимуть… Але є дві сили, що не можна зупинити: ідею, час якої настав, та правду, яка знайде шпаринку й проб’ється назовні. 

Ми, українці, живемо під час страшної, нечесної війни, яка ламає цивілізацію і людей, виснажує фізично, розумово й морально, нищить важливі зв’язки та споруди. Ми продовжуємо жити, попри усі намагання зла стерти нас з землі. 

І за ці нескінченні ночі й дні (сьогодні вже 1395-й) ми стали геть іншими. Іншими не лише у порівнянні з собою у версії 2021 року, а й з мешканцями тих країн, по яким клята кацапня поки що не запускає бомби, ракети й шахеди.  

Узагальнення, якими ж саме ми вже стали та як еволюціонуємо далі, мені видаються не надто доречними — в кожного з нас вирощено новий орган,  внутрішній резервуар, де змішані біль з силою. Ємність та призначення нового внутрішнього органу поки не досліджена і є індивідуальною. Наприклад, мій резервуар продукує енергію, яка не лише допомагає рухатися далі, а й дозволяє без сумнівів робити дивні вчинки та створювати непопулярні речі. 

У супроводі до ескізу каблучки «Дві стіни», авторка Олена Анатоліївна (Skazka) пояснила свою мрію так: «Давно не брала участі у конкурсі і от, мабуть, на часі. Моя дитина каже, що я малюю травми, мабуть, так і є, але для мене то оберіг… Більшість українців мене зрозуміють, коли чуєш цей страшний звук згадується тільки одне - 2 стіни. Ми з малою завжди ховаємося в коридорі і на ті 2 стіни сподіваємось як на Бога. Але не завжди є ті 2 стіни, тому я захотіла зробити цей оберіг саме для того, щоб вони завжди були з тобою і щоб завжди ти був захищений. Це на кшталт того, як у студентські часи ти схрещуєш пальці щоб гарно здати екзамен, ну або кладеш п’ятак у взуття…»

Каблучку робили довго й старанно, вийшла вона потужною і гармонійною. І тут мені хочеться поставити впевнену крапку з натиском та відсікти сумніви. 

Я не знаю про подальшу долю цього вибору.

Не маю гадки, стане каблучка «Дві стіни» талісманом, амулетом, арт-об’єктом, пам’яткою чи залишиться тільки в мене та Олени, як символ того, крізь що ми вже пройшли та продовжуємо проходити.

Ми маємо повне право казати про те, що в нас болить, і фіксувати це. Наші думки, надії, мрії та справи важливі так само, як і наші страхи.

Про книжку, з якою сфотографували каблучку, треба буде розповісти окремо

З початку повномасштабної війни це вже четверта найдовша ніч перед світанком. Так,  Зимове сонцестояння — це коли вкрай мало світла й дуже багато щільної темряви. Та вже від завтрашнього дня щось зі скреготом зрушить з місця і додасть нам до дня дві секундочки. І можливо, на важелі тиснуть саме ті, хто вірить у продовження життя. 

Ми тримаємо наші голови, стіни та світ. 

Ми продовжуємося.

З любов’ю, Олена Маслова