На старті традиційно-святково листопаду замислилася про те, як  пояснити, чому про Ювелірний дім Орінго варто хоча б щось дізнатися, не переказуючи розділ «Про нас»? Краще спробую зімпровізувати, уявляючи собі зовсім незнайому людину і п'ять хвилин часу, за які треба хоча б щось розповісти про казкову справу життя...

Порядок спостережень зовсім випадковий: як спало на думку, так і записала. Ілюстрації теж архівні, з нашого рогу достатку. І нагадаю — це моє особисте, миттєве і зовсім не вичерпне бачення життя скрізь призму Орінго.

1.  Я не можу збагнути, як вірно називати вік Орінго.

З одного боку — я займаюся ювелірною справою 18 років, з часів «наколотих апельсинів». Але перше роздрібне замовлення (сережки «Клевер») на сайт oringo.com.ua надійшло у листопаді 2010 року… 
Тому в Instagram написано, що 18 років, бо насправді нам стільки і є. Без гуртових замовлень, без виробничих навичок і чудової команди ЮД Орінго не мав би шансів на народження. А святкуємо у листопаді, бо саме тоді, завдяки Антону, почався шлях спілкування з поціновувачами краси без посередників, яким ми йдемо донині. До речі, є симпатичне тематичне есе з подробицями «Киты, слоны, миры и ювелирное дело» 

2.  Мені здається, що у цьому році ми працюємо набагато краще, ніж раніше.

Режим нескінченних обмежень призвів до прийняття необхідності не робити зайвого та цінувати головне: щастя працювати, дарувати людям радість, бути потрібними місту і країні. З багатьох речей (та й людей) ніби впала луска, бачу справжню сутність. Інколи це приголомшує. 

Розуміючи обмеженість грошей, часу та життя, геть не розчарувалася в Орінго. Якщо раніше були можливі паузи, інерція та звикання, тепер кожний день — нова книга буття. І безліч цікавих маневрів… 

3.  Знаходжу щодня час для спілкування з орінгівцями в особистих повідомленнях і з підписниками в Instagram, навіть коли часу зовсім немає. Це дає мені безцінні відчуття реальності світу і необхідності нашої в ньому наявності. Зрідка я навіть бешкетую та порушую встановлені правила прийому замовлень, за що потім виправдовуюся перед командою. Так, на мене може дуже сваритися керівник виробництва, і це — чудово. 

Згадала, як на самому початку Орінго ми з Антоном писали усім замовникам (та й просто зареєстрованим користувачам сайту) особисті різні (!!!) поздоровлення зі святами. Восьме березня 2012 року я не забуду ніколи – п’ятнадцять годин в електронній пошті...

4.  В нас є внутрішній чат з багатьма каналами. І традиційно в загальний канал потрапляють чудові відгуки і гарні світлини — хто перший побачив, той і скинув. А ще є канал з пропозиціями і проханнями по прикрасам, каменям тощо. Так ми намагаємося не загубити суттєве у бурхливому потоці інформації.

У побажаннях зараз лідирують каблучки з містами. Усі хочуть бачити своє місто та пропонують різні будівлі. В мене на робочому столі папка «Будівлі_міста» скоро лусне, бо я шукаю запропоновані локації і зберігаю для подальшого обдумування. Ця колекція набагато складніша, ніж зодіакальні каблучки, що робилися більше року. 25 каблучок (якщо йти лише по обласним центрам), і з них лише три є в каталозі, а ще три – на різних стадіях повільного достигання. 

А у відгуках мене розчулюють до сліз історії про те, що саме наші прикраси опинилися в евакуаційних валізках, і як їм радіють. Була ще неймовірна історія про сережки «Дракоші», що вистояли у пожежі, коли більш нічого в квартирі не вціліло... 

5.  В Орінго існує бан. Можливо, це саме страшне для мене одкровення… Шкода, що він існує, та на щастя в нього потрапляють дуже рідко. Так, інколи ми відмовляємо у подальшому продажі (хоча ніколи не відмовляємо в гарантійному обслуговуванні). 

Можу витримати дуже багато рівнів складнощів з замовленнями, легко і ефективно вибачаюся, якщо бачу хоча б тінь нашої провини, проте не маю жодного права терпіти хамство та зневагу по відношенню до будь-кого з кола Орінго, бо це вбиває сутність орінговської магії.

На самому початку роботи Орінго ми з Антоном терпляче витримували токсичність майже щодня, хоча тоді ми мали можливість виказувати кожному з небагаточисленних клієнтів воістину королівські почесті. І ось, після одного такого напруженого дня вирішили ввести ввічливе спілкування в правила Орінго, наш головний закон. Не знаю, як саме це спрацювало, але поступово відвідувачі навчилися цінувати заповідник добра, як особливе місце, де непотрібно відбиватися, бо не нападають.  

6.  В літотеці в нас зараз в півсотні найменувань є декілька тисяч камінців. І це — мій страшний сон. 
Камінці треба швидко кріпити і продавати в прикрасах, бо не можна заморожувати кошти. Діамантове огранювання ще хоча б якось подібне між собою, але кабошони мене лякають. Вони ж рі-ііі-іізнііііі… 

Настільки різні, що їх треба або обирати за фото, або показувати в оглядах літотеки, або кріпити тільки у прикраси, які ми продаємо в розділі «У наявності». Раніше ми гуртом якось встигали з ними вправлятися, тепер самотужки можу лише спостерігати за безладом і пливти за течією...  

7.  Різні конкурси і Таємна кімната — прояв моєї цікавості, а не маркетинг. Віддавати людям щось несподіване — завжди захопливо, тому продовжуються конкурси (хоча й вони зараз не дуже активні), тому з’являються нові книжки в Таємній кімнаті. Величезне задоволення вишукувати книжки до теми тижня і додавати їх до кімнати.Таким чином відбувається вкрай корисне дійство: підтримуються українські видавництва і книжкові крамниці, поповнюється словниковий запас орінговців і тренуються м’язи тих, хто тягне ящик з книжками з поштового відділення… 

8.  Не менш цікаво вгадувати майбутні прикраси у Срібній мрії та Екслібрисі… Коли прикраса вже відбулася, її легко можна зчитати у минулому. Ми завжди вміємо пояснювати причини подій постфактум. 

А ось коли перед очима лише пікселі на екрані та щільний туман майбутнього, виникає справжній азарт. Зможу чи ні вгадати, що буде далі? За ці години азарту я згодна витерпіти усі незручності та витрати на творчій конкурсний рух, бо не вгадую я теж досить часто, а виготовлення моделі прикраси — справа коштовна. 

9.  Коли складається план контенту на наступний тиждень, ми його не вигадуємо, він сам веде нас. Завжди є про що розповісти і що показати, нам лишається тільки підбирати частини пазлу так, щоб малюнок продовжував складатися у велику картину. 

Думки так легко оживляють те, чого раніше не було… Непереривність праці над картиною вважаю дивом та неймовірним подарунком долі. 

10.  Наші виробництво та офіс вкрай енергозалежні, тому аварійні відключення легко ламають усі збалансовані плани. Дуже обережно приймаємо замовлення на виготовлення, щоб не зіпсувати ще й ваші плани.

Та потроху вже навчилися пристосовуватися, використовуємо кожну мить і лиття робили в суботу. Особисто я працюю вночі, коли є світло і інтернет. Починаючи з понеділка (з 8 до 11) ми за харківським віяловим розкладом на темній стороні, а потім будемо потроху вмикатися і розігріватися.

І світло переможе. 

11.  Після початку війни я зрозуміла, як міцно ми пов’язані з Харковом. Саме тут народжуються ідеї і створюються прикраси, тут колись знову відкриється єдина офлайн-крамниця і майбутнє існує, якщо Орінго залишиться у нашому залізобетонному місті. 

Мати великий бізнес з безліччю гілок — перспектива цікава, але поки що я не знаходжу компромісу для співіснування маленької ювелірної справи з великими законами Всесвіту.

Більше ніж треба — не треба. 

12.  Дуже хочу зробити колекцію, присвячену Перемозі. 

Ні, не так. Я її вже малюю у своїй уяві, перемагаючи невпевненість у користі ювелірності, відкидаючи диктат обставин, що від мене не залежать і вузькість рамок технічних можливостей. Я впевнена, що немає нічого неможливого, поки обертаються кола життя.    

Якщо думки в цьому есе виглядають плутаними — нічого дивного. Вночі треба спати, а не в голові думки відловлювати...

Нічого, відісплюся після війни. Свято ж наближаеться?  

О.М.