Натхнення — річ примхлива: зараз воно є, а за мить зникає десь у далечінь і навіть не обіцяє повернутися… Що робити в таких випадках, розповість Наталя Місюк — письменниця, блогерка та авторка мобільного застосунку «Давай займемось текстом».

З її додатком, який допомагає жити з українською мовою в любові та гармонії, а також із фентезійно-навчальною книжкою «Мова: таємниці відьом» в Орінго вже знайомі. А сьогодні відкриємо секрети пані Наталі та дізнаємося, хто ж ці загадкові «директори з натхнення» в її житті.

Привіт!

Мене звуть Наталя, я пишу книжки й блог «Давай займемось текстом», ще працюю над мобільний застосунком і в співавторстві з парфумерною художницею випустила парфуми. Як бачите, усе, що я роблю, — дуже творче.

Творчість потребує натхнення. Можна дуже довго сидіти на нього чекати, поки воно прийде. Але.

Підписники: ми хочемо багато дописів щодня.

Видавництво: слухай, тут дедлайн…

Команда: ще б нові завдання для ігор.

Партнери: за умовами нашої угоди…

Друзі: є така класна тема…

Внутрішній голос: а от би ще утнути таке…

Так, на мене тиснуть терміни, домовленості й ще моє переконання, що якщо вже робити, то тільки щось чудове. Ще така деталь: алкоголь та інші речі я не вживаю зовсім. Тож творчість треба видавати в промислових масштабах і «насухо». Де ж узяти стільки натхнення?

Моє рішення таке: найняти директорів із натхнення. Знайомтесь: Мрія та Міф.

Мрія (зліва) і Міф

Так, вони коти. Сестричка і братик. Зараз їм 10 місяців, вони ще підлітки. Порода — бездокументні балінезійські. Насправді вони — наступники моєї покійної кішки Міці. Раніше директоркою з натхнення була вона. Півтора року після її смерті посада була вільної — тоді писалося мені складніше. Потім знайшлися ці. Побачила їхнє фото в інтернеті — і зрозуміла: мої. По хаті знову розкидані мишки й м’ячики, всюди стоять дряпки й котячі ліжечка — о! Інша справа!

Мабуть, вам цікаво, що саме роблять коти в ролі директорів?

Відповім: обіймають посаду й ще мої коліна.

Фактично всі тексти, які я створила, написані з котами поруч. Варто мені відкрити ноутбук, як миттю хтось пухнастий вмощується на мені й солодко-солодко засинає. Усе. Не турбувати ж, правильно? Тож я концентруюся на роботі, сиджу й пишу. Працюю. Поки директор не вирішить, що настав час обідати, — а в мене вже кілька нових сторінок написано. Тоді ми всі разом йдемо на кухню. Отже, фактично, коти регулюють мій робочий час. Бережуть мене як від прокрастинації, так і від перепрацьовок.

Мої коти — дуже компанійські. Вони завжди біля мене. Ми все робимо разом. Я їх часто гладжу, кажу їм, що вони чудові й що я дуже їх люблю. Вони мурчать. Довго, рівномірно, розкотисто. Цікаво, як вони вміють тримати темп. Слухати їх ніколи не набридає. Я вчуся в котів вмінню довго робити монотонні завдання і слідкувати за тим, щоб виходило стабільно цікаво. Слухаю мурчання, намагаюся вловити його мелодію, і відтворити її в текстах. Мені подобається, коли абази, сторінки, розділи виходять «гладенькими», рівномірними, але стабільно цікавими.

Міф

Знаєте, творчі люди інколи настільки захоплюються роботою, що забувають про матеріальний світ. Наприклад, забувають наполягти на оплаті. Тут також у пригоді стають директори з натхнення. Коти — це доволі дорого. Ви бачили ціни на вологий корм? Отож. Міф і Мрія — це також моя мотивація добре працювати й багато заробляти. Це важливо, бо ми живемо у світі, це гроші мають значення, подобається нам це чи ні. Заробити для когось інколи легше, ніж для себе.

Сюжети. Так, це правда, що історії про котів та натхненні ними образи я використовую у своїх текстах, зокрема в книжках. Я не спеціально. Просто у якийсь момент підняла голову від роботи — й усвідомила, що коти присутні у всіх моїх книжках. У тих, що вже вийшли, і в тих, що ще ні. Вони дають мені джерело образів, персонажів, порівнянь, сюжетних поворотів.

Мрія

Творчість — це певна робота над собою. Непроста. Творчість — це дзеркало, у яке дивишся, бачиш у ньому, звичайно, і переваги теж, але більше — недоліки. Або те, що здається недоліками. Гадаю, жоден критик не ставиться аж так прискіпливо до автора, як автор сам до себе, — у багатьох випадках. Це стосується будь-якої творчості. Втім усе змінюється, коли в команді з'являються коти. Від них я отримую безцінний дар прийняття. Ви помічали, що вони однаково ставляться до всіх людей? Їм байдуже, скільки кому років, який у кого колір шкірі, чи брендовий на нас одяг, чи гарний макіяж, якої форм у нас носи й чи стирчать вуха. Усього цього вони не помічають. І правильно роблять. Коти вміють бачити головне. Хороше. Приймати все таким, як є. Я вчуся дивитися на свою творчість і на себе загалом очима кота.

Це правда, що з появою Міфа і Мрії я почала писати швидше й більше. Це дається мені легше. Коти допомагають структурувати час, планувати бюджет, любити ідеї, які мене відвідають, та постачають нові. Нескладно просидіти безвідривно за ноутбуком кілька годин підряд, коли теплі та пухнасті директори поруч.

А ви?

Чи варто і вам завести директора або кількох із натхнення?

Якщо у вас немає алергії,

якщо ваші домашні згодні,

якщо ви готові любити,

якщо ви можете запропонувати коту безпечні умови,

якщо ви часто буваєте дома,

то, гадаю, так. Варто.

Я за те, щоби люди та коти жили разом і робили одне одного щасливішими.

Зайдіть у волонтерські групи про безпритульних тварин і подивіться, чи там раптом немає вашого директора? Того, хто дуже чекає, щоб його вкотовили?

З любов’ю

Наталя Місюк

====

Аби два рази не вставати, ще попрошу у вас таке.

Я написала нову книжку (з котами на колінах) про свою українську прабабусю і дитинство у Криму. Вона дуже життєствердна і про незламність. Про те, що щоби не сталося, дожити до 101 року — все одно варіант. Ще місцями вона дуже смішна. Називається “Це я така у бабу Устю”.

Книжка зараз подана на грант. Якщо пройде, то буде доступна безкоштовно у бібліотеках України. Проголосуйте за неї, будь ласка:

Посилання: тиць!

Код: 17-002

Ідеї, чому ви хочете її підтримати: бо вам подобається, як я пишу; бо вам хочеться прочитати натхненну котами книжку; бо вас цікавить, як жилося українцям у Криму; тощо.

Дякую!