Попередній допис завершився там, де Андерсен пообіцяв, що «Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, — ми знатимемо більше, ніж зараз…» Отже, треба вже йти глибше у казковий ліс та розібратися нарешті з дзеркалами, цілими й розбитими.

Хочу процитувати казку «Снігова королева», щоб побачити, як пророче й сучасно виглядає у ній зле дзеркало.  

«Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже, лютий це і був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами… Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з'являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.

Усі, хто відвідував школу чорта, — а в нього була своя, чортівська школа, — розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. — "Лише тепер можна побачити, — казали вони, — якими є насправді весь світ і всі люди".

Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося, жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося. Вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок.

І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце, — і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали. А по світу літало ще багато скалок дзеркала...»

Так, Ганс Крістіан Андерсен аж ніяк не міг знати, що людство ніби ретельно створить собі дзеркало всесвітньої мережі, за його рецептом, де усе нібито виглядає як правда. Та лиха «правда» проходить крізь дзеркальний екран і ми бачимо усе спотвореним, навіть не замислюючись про це. Якимось дивним чином людство опинилося у світі, де насправді існують країни-антиутопії з відомих романів і це чомусь нікого не дивує. 

Цікаво, письменники бачать майбутнє чи створюють його?

«Міністерство Миру займається війною, Міністерство Правди — брехнею, Міністерство Любові — тортурами, а Міністерство Достатку —  морить голодом» описував майбутнє Джордж Оруел сімдесят п’ять років тому. І ось ми живемо поруч з такою країною. У цьому світі всепереможного нахабного зла нова велика війна виглядає цілком природньо і логічно, бо спотворюючі екрани чудово розказують, що: 

- життя маленької людини не має значення у порівнянні з відновленням «історичної правди»;
- хто сильний, той і правий;
- усе не однозначно, може то вона сама;
- руйнування – це розвиток… 

І так до нескінченності, бо екрану поки що потрібні маленькі люди, які годують зло. 

Що ж я можу зробити, коли бачу сутність подій та речей своїми очима? Можу лише спробувати показати інший бік історії — як те дзеркало, у якому усе саме таке, яке й є насправді. Тобто я можу відпустити у світ ще одну казку, з крихітним шансом на втілення у життя і додати до неї срібні артефакти, які зроблять цей шанс не суцільно-примарним. 

Казка про Зло, Добро та людину не здається мені повністю завершеною. Коли збирала слова до купи у блокнот, з яким не розставалася, щоб не втратити усе написане-намальоване, то десь з середини лютого постійно бурмотіла, що мені потрібно розбити дзеркало... Так, справа тоді затягувалася, і фраза «мені треба якомога скоріше розбити дзеркало» лякала тих, хто це чув — та його ж дійсно потрібно було розбити, щоб нарешті випустити на волю колекцію! 

Дзеркало розбилося, колекція потроху набирає оберти, але тепер хочеться побачити, що ж буде далі зі скалками розбитого дзеркала, як завершиться історія жінки і тому знову відчуваю потребу нагадувати вам про казку, щоб вона не заблукала у глибинах сайту. Наведу невеличкий уривок про дзеркало правди:

«…Колись у Зла дійсно було дзеркало. Це були з самого початку два важливих інструменти: його зле дзеркало, у якому усе було гіпертрофовано страшне та іграшкове дзеркало Добра, яке бачило лише добреньке, гарненьке й миленьке. Зло навіть здригнулося, коли пригадало те кляте люстерко, яке колись на мить і його показало — у ньому Зло не виглядало ані милим, ані приємним, ані потрібним. Воно виглядало дурним, пихатим та роздутим, а конячка, на якій воно їхало, здавалася мерцем — кому б сподобалося таке бачення? Мабуть тоді Зло й закинуло те дзеркало куди подалі, щоб ніколи його більше не бачити. Довго на землі працювало лише його дзеркало, аж поки дурні тролі його не розгепали найгіршим чином... Після дзеркалотрощі Зло не могло його контролювати, як і тих людей, до яких потрапили уламки первісного Зла. Виявити розкидані зерна Зла можна було за допомогою іншого дзеркала, але його ніхто не міг знайти, принаймні до сьогоднішнього дня. 

Зло вже не мало жодних сумнівів, що цей день — важливий, вони не лише знайшли втрачене дзеркало, а й винахідливу співрозмовницю, яка шукає відповіді, не чекаючи на питання. До того ж його не дратувало Добро, уперше за тисячі років воно мало мету, спільну зі Злом та прислухалося до голосу розуму. Добро теж було задоволене важливістю спільної місії, чудовим досвідом спілкування з жінкою та котом, а також гарним станом дзеркала, бо у Зла такого не було.

А от жінка задоволеною не виглядала... Прожити стільки років, щоб опинитися спочатку посеред війни, а потім ще й у казці — це виглядало просто знущанням. Бабуся, яка залишила її у спадок це дзеркало, казала, що тільки наша порода, справжня мусаковита, може усе витримати, здолати, жити довго й щасливо, бо вміє приймати вірні рішення.  Ще бабуся казала: «Спитай у дзеркала». Казала щоразу, як життя ставало сумним та заплутаним, треба підійти до нього та спитати, прямо дивлячись собі в очі, що треба робити, і дзеркало завжди допоможе. 

Тепер дзеркало в неї точно заберуть, бо потрібно рятувати світ. І вона не знатиме, що робити далі, як їй дожити це життя посеред страшної війни, без надії на «довго й щасливо». Вона крутила в руках дивний шматок сріблястого металу, який відпав від рами дзеркала і не розуміла як його приліпити на місце — скільки років вона доглядала дзеркало, скільки переїздів воно витримало — ніде ні подряпинки, а сьогодні узяло й відпало. Жінка уважно роздивилася місце, де була оздоба, сам ключ — ані клею, ані гвинтика. Як воно там трималося? А потім під якимось кутом вона угледіла дрібні насічки, які складалися чи то у малюнок, чи то у слова...»

А може потім цю казку кожна людина (яка прочитає) допише сама про себе? Певна магія з нашим сріблом вже відбувається, то не виключаю і магії з казкою. 

Мабуть, вже потрібно показати сам ключ? 

Далі буде…

О.М.