Як інколи буває дивно прочитати власні роздуми, про які вже забула. Почала подібні знахідки сприймати як підказку, що залишила сама собі у коридорах часу. 

Виставка «Орінго. Мистецтво срібних історій» дійсно виявилася настільки великою подією, що наповнила собою майже увесь 2025 рік і захопить шматок 2026 року. Виставку поки зарано аналізувати, за кожним поворотом на мене чекають різнопланові сюрпризи, але я можу обернутися та подивитися з незавершеного сьогодення вглиб історії Орінго, що вже склалася щільними шарами. 

Допис у блозі «Секрети Арізони» про вартість квитка на гору амбіцій датується липнем 2021 року. Він трохи кумедний, але дивовижно влучний і чесний. Я не можу змінити своє минуле не тому, що це складно зробити. Мені просто нічого не хочеться змінювати. Пишуться срібні історії, шурхотять сторінки, забуваються давнішні роздуми і переглянуті фільми, але не змінюється шлях. 

А тепер переклад українською давньої історії про амбітність. Ілюстрації — світлини з виставки, від якої нам не варто очікувати жодних призів…

Ви ж знаєте, чому саме? Якщо є сумніви, прочитайте цей текст, будь ласка.

Розпочалося усе з питання Олени Ігорівни (celenitty): «Моє питання про ...творчі амбіції. Не секрет, що творчі люди іноді трохи «не в собі» і болісно реагують на критику або відсутність визнання їхніх заслуг. Ось завжди цікаво, як Ви реагуєте на той чи інший коментар Вашої прикраси (саме за ескізом ЕА). Що відчуваєте, коли якась колекція вистрілила не так, як очікувалося, або, навпаки, з незрозумілих причин якась прикраса стала трендом. Це у мене на тлі фільму «Круелла» виникли такі асоціації. Все-таки висока мода і ювелірна індустрія чимось схожі. Фільм, до речі, рекомендую, він — абалденний!»

Моя відповідь дуже проста: на жаль, у мене немає творчих амбіцій. Колись демони напевно були, але благополучно самоліквідувалися. Востаннє щось, умовно схоже на творчі амбіції, я відчула в 2019 році на виставці, коли Орінго повністю прокатили з нагородами, на які ми заслуговували (як мені тоді здавалося). Детально розповідала про цей випадок у замальовці «П'єса під назвою Виставка», щиро дивуючись своїм емоціям і спонтанному гніву. Перечитавши зараз текст і згадавши події, бачу й інший бік...

Дуже люблю цей бородатий анекдот, який пояснює в двох рядках чимало людських помилок:

— Любий, ти вже був у лікаря? Що він тобі таки сказав?

— Кохана, те, що ми двадцять років вважали оргазмом, виявилося астмою.

Отже, те, що тоді сприйняла як свої нереалізовані творчі амбіції, насправді було втомою від фінансових результатів попередніх днів та від загальної несвятковості виставки. Ми нічого не могли там змінити, а дипломи могли стати хоч якимось інфоповодом, красивою завісою, за якою можна було приховати ситуацію, яку я вважала поразкою. Плюс до цього я героїчно виступала всі дні на підборах з серйозним пошкодженням хамстрінгу і вважала, що саме так мають поводится справжні бійці. Пов'язка була на нозі, тому що зісковзнула з хворої і трохи дурної голови. Відтоді бажання отримати диплом за прикрасу більше не відчувала жодного разу.

Знаєте, мені здається, що публічне визнання заслуг в ролі ювелірного дизайнера нічого не зможе змінити в моєму житті, особливо — в кращу сторону. Я чітко усвідомлюю, що будь-який творчий потік — тимчасовий дар Всесвіту, тому просто радію наданій зараз можливості черпати енергію з бездонного моря креативу.

Чомусь мене обрали провідником на такому незвичайному і примарному фронті, як ювелірне мистецтво. І те, що навколо мене люди починають бачити прекрасне в дрібницях, починають малювати, слухати камені, придумувати образи і просто кайфувати від потоку — це і є справжня нагорода. Неважливо, що саме робити — створювати прикраси, придумувати нові активності, фотографувати або писати казки, у всього цього однакові витоки і загальний енергетичний фон.

А ось амбіції мені бачаться, як бажання взяти собі щось більше, ніж спочатку було визначено. Хронічне або гостре невдоволення розподілом матеріальних та моральних благ штовхає людей на хибні та руйнівні вчинки, і при цьому чудово годує величезну індустрію роздачі призів. 

Але чи стануть хороші речі кращими, якщо їм дадуть приз? А погані стануть? Чи може хороша річ стати гіршою, якщо приз пройде повз? 

Будь-які роздуми про видиму і невидиму природу успіху змушують зараз посміхнутися. Та й сяюча гора успіху, до якої звично затягують амбіції, вже зовсім не та, що була... Якщо раніше на цю гору потрібно було наполегливо підніматися роками, збиваючи ноги, то у добу розвиненого інтернету і швидкодумства на горі побудували ліфт, а внизу стоїть охоронець з секундоміром. Миттєво злітає така спрагла й амбітна людина на вершину, швиденько кричить «Я — переможець», а внизу гуде черга з тих, хто теж прагне на вершину. І ось він вже знову внизу, збирає монети на наступний зліт. Захитує їх, мабуть...

Ця історія не про Лисицю й виноград, який був зелений, бо вона його не дістала. І точно не про те, що всі розумні повинні бути небідними. Творчі люди дійсно можуть жити в справжньому потоці і немає більшого щастя, ніж відчуття величезної енергії, частиною якої ти стаєш. 

Та у цього потоку є свої закони, які краще не порушувати.

Не можна сортувати ідеї, що приходять, на вигідні і не дуже, треба прагнути робити все бажане, а далі — будь, що буде. Що злетить з ідей, а що зникне у невідомості, вирішують тільки Час і Випадок.

Не варто вважати загальне творче море своєю власністю і намагатися відгородити ділянку пляжу. Не треба намагатися самовільно конвертувати спільний дар в особисте багатство — і так все потрібне дадуть, якщо Доля посміхнеться.

Підсумок: протилежність творчим амбіціям не безініціативність, а усвідомленість.

Сподіваюсь, вам було цікаво проскочити

разом зі мною на хвильку до минулого. 

О.М.